левко

Приклад 1:
Властиво, Тадзьо спочатку й не мав наміру йти до Вашінґтонського мосту, який саме тоді ремонтували, потовщивши з обох боків, крім середини, риштуванням, від чого здавалося, ніби міст випинається вгору, — а вирішив розім’яти ноги в парку над Гудзоном і подивитися, чи ще рибалки дротяними кошиками з прикріпленими куснями м’яса на дні дротяного ковпака ловлять крабів, а тоді перед мостом звернути до Левка Довганя, який тоді ще винаймав кімнати в Олени Гаєвичевої у тих затарганених будинках (Тадзьо не раз був свідком, як Левко руйнувався, п’ючи щодня бляшанку отрути, що ані трохи не спиняло Тарганячого потоку, бо таргани не лише лазили по тарілках, а й скапували зі стелі, змушуючи Левка, не заради себе, а заради семирічної Юлі, яку таргани доволили до шоку, бігати по хаті з отруйною пирскавкою, оскільки на місце тих, що їх виморював Левко, наповзали нові з сусідніх помешкань, із міжстінних отворів на сміття чи й просто знадвору з мурів), що їх невдовзі збурили, прокладаючи низом автостраду, котра й загнала Левка на Бруклін до Івана Архипчука, який допомагав Левкові мити й безболісно розчісувати Юліни майже кінські коси, що їх Левко ні на які Іванові намови не хотів обтяти своїй одиначці, та перевіряти шкільні завдання, радячи упертому Левкові одружитися, бож його незрівняна Марина однак не воскресне і не всі мачухи конче мусять бути відьмами, а Юлі треба б і жіночої руки, а то дитина тільки й знає, що чоловіче товариство, на що Левко лише нечленоподільно відбуркувався, байдуже, чи це говорив йому Архипчук, чи Тадзьо, кожного разу, як навідувався до нього, — аби разом із Левком податися на 168 вулицю до кишкоподібної манюцюпенької корчомки-забігайлівки, котру тоді ще провадив Максим Костриця, заки переїхав до Канади, де його раптом винесло в скоробагатьки, в яких він однак довго не втримався, бо молитися на золоте теля Максим не схотів, мовляв, він не на те прийшов на світ Божий, і, залишивши нетямущій жінці всі статки, однієї днини вийшов з дому, як звичайно, і щез, мов у воду впав, може, й справді, — як то за чаркою прозраджував Михась Дихало, якому нібито невдовзі перед щезненням звірявся Максим, — помандрувавши до пекла за терезами справедливости, що їх загилив нечистий із гетьманської каплиці в Батурині день перед тим, як Мєньшіков зрівняв із землею ворохобницьке місто разом із мешканцями, не зглянувшися ні на жінок, ні дітей, бож зникла міра на добро й зло з людського серця, — аби трохи рівноваги й справедливости запанувало на землі, — про що Максим кожного разу нагадував відвідувачам його корчомки, котрі сходилися не так на випивку (що випивка? вихилити склянку можна було і будь-де!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
лише тих у Вінниці встигли відкопати за німців) дбайливо замасковані дитячими майданчиками незчисленні з кулею в потилиці трупи, яких конопатий ощасливлювач людства нагромадив у братні могили, куди новітні єдинонедіпимники заповзялися втовкти весь український народ, — бо інакше чому саме на Україні, а не де інде, однієї погожої днини, що не заповідала жодних катаклізмів, звичайнісінька яблуня почала закорінюватися гіллям у землю, як баньян, і вже виповнила собою півтора гектара, вирушивши в похід по всій землі поволі, але загрозливіше, ніж нагле пробудження вигаслого вулкану, що жене в долину, здавалося, Довіку незрушні брили льодовиків, як це ще підлітком випало побачити Чоботаренкові на Уайкато, коли він уперше спостерігав, як рухаються річкою грубезні уламки льоду, — пливе цитриново-рожева крига, подібна до тих цинтриново-рожевих ночов, що їх Пилип Чоботаренко роками пізніше угледів у бруклінському помешканні Архипчука, котрого Чоботаренко відвідав не так заради безплатної ночівлі, — безплатну ночівлю він міг знайти й деінде, — як на догоду батькові, який знав Архипчука ще з Міттенвальдського табору й листовно попросив свого давнього приятеля на час Пилипового перебування в Нью-Йорку трохи заопікуватися його сином, народженим у Новій Зеляндії, хоча Пилип Чоботаренко давно стояв на власних ногах і не потребував жодної опіки, навіть як для батька, який ніколи не хворів і вперше мав серцевий напад, коли від Пилипа цілу зиму не було вістки з Канади, куди він у свої неповні вісімнадцять років подався, аби скуштувати заробітчанського полювання, — навіть як для батька Пилип, на відміну від своїх значно молодших братів, які трималися ще більше матері, ніж батька, і пишався, зокрема на віддалі, все ще дорослою дитиною, що її Архипчук побачив перед собою, коли Пилип Чоботаренко на тиждень раніше, ніж домовлено (оскільки літак, котрий винайняла група студентів, чи просто молодиків, охочих звідати широкого світу за здешевлену ціну, вилетів передчасно, у зв’язку з передбачуваним страйком дещо скоротивши маршрут, а Чоботаренко забув послати про те вістку до Нью- Йорку), явився до Архипчука саме тоді, як Левко Довгань, височіючи над перлямутровими обопоками з цитриновим відсвітом, що клубочилися по хаті, як на гірському перевалі (в першу мить Чоботаренко й справді мав враження, ніби він ступив не на поріг Архипчукового помешкання, а заніс ногу над проваллям, де внизу над гірськими кратерними озерами два велетні споруджували нескінченний міст, не призначуваний для смертних, і тому від людського погляду цей міст і перетворювався на цитринові оболоки, що розматеріялізовували предмети), — з допомогою Архипчука, якому щохвилини по-новому навколишня імла викушувала шматки тіла, мив Юлі голову. Властиво, копи Чоботаренко прочинив двері до Архипчукової господи, він зауважив посеред величезної трапецієподібної кімнати двоє ночов на дерев’яних спорудах, — наче пририхтованих для відливання бронзового коня з віднайденого Леонардового записника, на відбитку якого Чоботаренко натрапив в одному з купи ілюстрованих журналів, що їх до масних плям зачитали пацієнти, чекаючи кожен своєї черги, коли ходив до лікаря шепитися проти тифу, холери, віспи й поліомієліту, і Пилипа тоді особливо схвилював, хоча тепер він і не пам’ятав, чому саме, Леонардів так і не відлитий у бронзі кінь, оснащений риштованням дещо подібним до тих дерев’яних споруд, — між котрими на стільчику з фортепіяном сиділа худенька дівчинка в білих лакованих черевиках, якій двоє здорованів, орудуючи губками, двома великими і з десяток малих квітчастих полумисків, слоїків і горняток, трьома ринвами, з’єднаними рурами з перегонним кубом, колбами, пральною дошкою, різнокольоровими найлоновими шітками з довгими держаками, котрими здоровані вимахували, Імовірно, розріджуючи повітря, бо іншого застосування Чоботаренко так і не спромігся уявити, — з допомогою півметрового еліптичного сувою (не виключене також, що то була на зразок шитих песиків ракета-лялька, котрою здоровані пробували трохи розважити знуджену дитину, примоцувавши до сувою-ракети вітровий млинок, хоча подібними вітровими млинками, як Чоботатаренко згодом постеріг, виявилися оснащені і ночви, і перегінний куб, і стояк з надпиляним стрижнем, на який настромили чи то кружок макухи, чи то кусень повсті) та з півдесятка лискучих місяців (зрештою, може то були дещо незвичної форми якісь особливі праски чи вологорозпилювачі), за кожним уживанням вигортуваних з вологих рушників, що трьома розпушеними купами лежали, паруючи, на цераті біля ночов (трохи поодаль від церати на таці й просто на підлозі валялося з півсотні шкаралущ-половинок зі свіжих яєць, а в скляній — * кулястій і прозорій вазі поруч містилися не розбовтані жовтки, в які час від часу занурювали руки, потовщені до плечей мильними буфами, обидва чоловіки, обережно витягуючи по жовтку, який щезав у ночвах, пустивши кілька іскор на довколишні оболоки), — мили цитринові коси.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
— будують нехай і комуністичну, але, мовляв, українську державу, і він, Левко, мусить активно допомагати своєму багатостраждальному народові після тристалітнього небуття стати на власні ноги, думка, від якої Мусієнко, як це він казав Ковжунові, не годний уже був дихати в Празі, що робилася йому дедалі осоружнішою, хоча до останніх днів від’їзду на Україну він, властиво, жив і дихав альхемією, котра дивовижним робом (а втім, може, Левко дещо й замовчував) в’язалася з відбудовою незалежної України і Левковим поверненням додому, попри те, що Ковжун ніяк не міг второпати, який взаємозв’язок між добровільною репатріяцією в пащеку Молоха й альхемією, котрою Левко марно натинався запричастити й Ковжуна, намовляючи його спільно вдатися до пошуків філософського каменя, що його вже нібито видобув професор Покиньчереда, який, мовляв, демонстрував перетворення металів перед Левком, котрому тоді (а Левковим словам Ковжун і вірив, і не вірив), як виняток, уділено цю ласку завдяки його, Левковим, винятковим зацікавленням і заглибленню в альхемію, що й послужило йому, Мусієнкові, привідним пасом до Покиньчереди, бож професор ніколи до себе нікого не запрошував, і тому ніхто в Празі не знав не лише, де він, Покиньчереда, живе, а й чи він одружений чи одинак, бідний чи багатий, а його, Левка, професор запросив до своєї пишної, захованої за старими фасадами на Йоржинській вулиці ліворуч, біля чорної башти, вілли, устаткованої під альхемістичну лабораторію (хоча Ковжун часто бував на Йоржинській вулиці й після Левкових оповісток заглядав в усі ворітниці поблизу Чорної башти, проте ні разу не зауважив там професорової вілли, з піччю-атенором), де Покиньчереда нібито Два рази в присутності Левка перетворював навіть не оливо, а звичайнісіньку заржавілу бляху на щире золото, а це перетворення нешляхетного металу на шляхетний означало тільки одне: Покиньчереда був власником філософського каменя, а отже й еліксиру вічного життя, — твердження, що його Ковжун пригадав майже п’ятдесят років пізніше на Кельнському вокзалі перед відвідинами Череватенків, бо коли, підвівши очі (тієї самої миті Ковжун шкірою відчув, як на нього хтось пронизливо дивиться), він побачив два кроки від себе професора Покиньчереду, що теж, як і Ковжун, відірвав погляд від розкладу потягів до Парижу, Ковжун з подивом ствердив (і тоді, власне, з новою силою й ворухнулися в ного мозку Левкові розповіді, давно пущені в непам’ять), що за ці Р°ки (майже півстоліття!) професор не постарів, а наче відмолодів, 1 коли, втішений несподіваною зустріччю, Ковжун, який не сподівався подибати професора в живих (бож ходили чутки, що його після війни замордували в Празі радянці, а він, виявляється, вижив та ще й тепер жартував, бачачи, як на нього вибалушується Ковжун), запросивши Покиньчереду до ресторану, що виходив скляними дверима впритул до сходів собору, куди Ковжун ще збирався потрапити на вечірню відправу, спитав, яким це робом професор так молодо тримається і чи це, бува, й справді на нього так діє еліксир вічного життя, як це про нього подейкували в Празі, то професор зареготав, а тоді, глипнувши на Ковжуна й ніби трохи вагаючися, з усмішкою докинув, мовляв, це тому, що він, Покиньчереда, працює по шістнадцять годин на добу й не має часу, коли старіти, оскільки йому треба ще сяку-таку дещицю залагодити на цьому світі, зокрема те, що інші пінтюхи згаяли, — це, так би мовити, одне, а друге — ще простіше, тобто нехай Ковжун не думає, ніби він, Покиньчереда, так дуже й старший від нього, між ними, властиво, як це він, Покиньчереда, пригадує, різниця пише якихось п’ять, ну, може, сім років, але за молодости, як це, зрештою, не відмовиться Ковжун засвідчити, він, Покиньчереда, носив бороду, аби не надто вирізнятися серед поважних, здебільшого літніх колег, тому що він, Покиньчереда, мавши двадцять два роки, подібно до Грушевського, став професором, і якось не випадало в товаристві статечних добродіїв виглядати несолідним свистуном, а тепер, коли всі молоді хлопці повідкохували собі буйні бороди, він, Покиньчереда, який ніколи не любив бороди, вирішив голитися, і тому Ковжунові тепер здається, ніби, замість старіти, він, Покиньчереда, помолодшав: — пояснення, котре, звісно, аж ніяк не пояснювало професорового відмолодження вже бодай тому, що він виглядав на сороківку, а йому мусіло б бути добре за сімдесятку, коли не вісімдесятку, проте Ковжун і не наполягав на докладнішому виясненні, адже якщо професор не бажав чогось уточнювати, — а який писаний чи не писаний закон велів йому розкривати перед Ковжуном свої карти?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”