леонтія

Приклад 1:
Очевидна річ, тепер, коли він, Нестеренко, оповідає про це Марині, виснажливе випробування, конечне для усталення певного кута зору, як передумови до нових завдань, про що, звісно, він, Нестеренко, тоді ще не міг знати, дякувати Богові, лежить позаду, але тоді, як навколо нього, Нестеренка, щойно завихорився увесь той содом, він, Нестеренко, мало не наклав на себе руки з розпачу, бож звідки йому було дотлуматися, що все це діється з ним тільки тому, що Провидіння неухильно штовхає його до котушок часу, не гребуючи послуговуватися при цьому навіть покійниками на подобу Пилипа Семирядного чи Леонтія Іваночка, які ще за життя своїми нескінченними балачками не давали йому, Нестеренкові, спокою, а тепер і зовсім лагодилися заговорити його на смерть, чатуючи на нього там, де він найменше сподівався їх угледіти, хоча він, Нестеренко, зі свого боку, щоправда, марно, вдавався до всіляких хитрощів, аби позбутися цієї напасти? Зрештою, ця нерівна боротьба, яку навіть важко було назвати боротьбою, бож і Пилип Семирядний, і Леонтій Іваночко його, Нестеренка, й пальцем не чіпали, а тільки балакали, дарма що це діяло гірше від боротьби, — невдовзі скінчилася б його, Нестеренковими, похоронами, якби однієї днини, щодуху плітуючи від говорющих мерців, він, Нестеренко, не вскочив до першої- ліпшої діри, яка виявилася рятівною бібліотекою імени Симона Петлюри, де саме з доповіддю, ілюстрованою діаграмами й коліщатами на зразок модерних скульптур із листків бляхи, підвішених до стелі, виступав багатонадійний молодий доктор Жан-Жак Гапуля з Америки на тему ступневої мутації серед однокишківців і де просто в дверях він, Нестеренко, наскочив на Симеона Супруна, з котрим досі навіть не був особисто знайомий, пам’ятаючи лише з пліток, мовляв, Супрун — масон, душоловець і взагалі підозріла особа, що тієї ж секунди втратило будь-яке значення, — бо коли він, Нестеренко, постеріг, як від того лише, що Супрун легенько ляснув у повітрі двома пальцями, Пилип Семирядний та Леонтій Іваночко, здивовано відірвавшися від підлоги, попливли над головами присутніх у залі щораз довшими й прозорішими кільцями звичайнісінького тютюнового диму й щезли, — він, Нестеренко, з вдячности за такий неочікуваний порятунок ладен був бігти за Супруном на край світу, не те що до його ґонессівської домівки, в підвалі якої він, Нестеренко, уперше й побачив котушки часу, що їх він згодом, як Супрун вирушив у велику мандрівку, на випозиченому вантажному авті, нікому нічого не прозраджуючи, а головне, найбільше потерпаючи, аби від струсу, хоча він, Нестеренко, віз ці котушки часу обережніше, ніж молоко в мисці, — боронь Боже, не сталося мінімальних зрушень чи пошкоджень, оскільки це негайно спричинило б усесвітню катастрофу, — самотужки перевіз до підземелля цього замку, навіть рідному братові не прозрадивши (брат його, Семенюк, хоч і добрий, однак зовсім іншого внутрішнього складу чоловік, якому ліпше не знати), що в глибинах його власного житла, до відбудови котрого він, Нестеренко, доклав немало рук, сполучаючи в собі, відповідно до потреб, і муляра, і теслю, і слюсаря, й електрика, — він, Нестеренко, примістив котушки часу, що їх зараз вона, Марина, побачить, бо, як колись Супрун, так тепер він, Нестеренко, мусить передати їй, Марині, естафету чатування біля котушок часу, які на неї, Марину, в першу мить не справили жодного враження, та й чого вони мали б її вразити, коли на перший погляд ці котушки часу ані скілечки не відрізнялися від звичайнісіньких дерев’яних грубезних котків, що на них намотують дріт чи кабель, і тому й Нестеренкове запевнення, ніби під час війни, моровиці, в присутності лихої людини чи небезпеки, яка загрожує людству, ці котушки часу мають властивість розширюватися до розмірів плянети або звужуватися до наперстка, як це вони звузилися, коли Супрун вирятував їх із Києва, чи як це вони досі два рази звужувалися в його Нестеренковій, присутності, аж йому мало серце не луснуло від жаху, оскільки апокаліптичнішого видовища він, Нестеренко, ще не звідував у житті, — усі ці зауваження вона, Марина, напевне, пропустила б повз вуха, якби на чергове Нестеренкове прохання, востаннє глянувши на дерев’яні, незугарні котки з грубо намотаними кабелями чи кодолами, вона, Марина, раптом не спостерегла коротких бузково-помаранчових спалахів, які півмісяцями кілька секунд снували на поверхні, перш ніж згорнутися в упелюстковану кульку й щезнути, що, звісно, одразу ж змусило її, Марину, уважніше приглянутися до котків, і, властиво, щойно тоді вона й побачила, що кабелі чи кодоли на котках складаються з міріяд медузоподібних волокнин, які світяться, і то світяться навіть не самі волокнини, а ті, — то заокруглені, то незвично видовжені й наче заплетені в одну нескінченну косу предмети, обличчя, люди, тварини, будинки, краєвиди й цілі галактики, що пульсують у кожній такій волокнині, аж у неї, Марини, обертом іде голова, внаслідок чого вона, Марина, із зачудованням стверджує: вона вже не Марина, а суцільне, завбільшки з шафу, людське вухо, котре по-жаб’ячому плигає по підлозі з однієї плити на другу, ніби граючи в кляси, бо це вухо щойно і є справжньою Мариною, до якої невпинно промовляє Нестеренко, приставивши до рота лійкою обидві руки, наче йому доводиться кричати проти вітру, котрий і справді здіймається в підземеллі, женучи її, Марину, геть, хоча вона все ще чує Нестеренків голос, що з віддалі, дедалі слабше, однак досить розбірно, пояснює, мовляв, котушки часу — це амперозвої, чи аґреґати буття, яких треба пильнувати не лише на всю потужність людського зору, а й серця з зовсім простої причини: там, де волокнина лускається, час витікає з кола на поверхню, видовжуючися в лінію, що її люди щойно в цій пошкодженій і деформованій подобі сприймають, як час, хоча саме внаслідок цієї деформації й стаються всі світові катастрофи, а щоб ці катастрофи передчасно не звели земне існування до мачини небуття, бож котушки часу, на яких обертаються кодоли часу, — це заразом і регулятори добра й зла, а тим самим і розподільники світової рівноваги, що тепер загрозливо похитнулася завдяки мікроскопічній скалочці тьми в людській свідомості, — то конче треба, щоб біля котушок часу стояла людина, ладна живити світову рівновагу власним серцем, яке незміренне й здатне виповнити собою цілі галактики, залатавши найнебезпечніші вирви світобудови, що тільки й тримається на людському серці, дарма що людина цю уділену їй Богом цілющу, чудодійну, а заразом проминальну, магму — з переляку, лінощів, браку відповідальности й зрілости часто зводить до гнилого кусника трухлої редьки, яка й перетворює людину на сміттярку, де вже не догребтися до тих неймовірно делікатних перемикачів у людській свідомості, завдяки яким людина, переважно ще в дитячому віці, далеко рідше в юнацтві, і зовсім винятково дорослою — під впливом оточення, власної слабкости, недоданої чи переданої ложки меду, необережного слова чи випадкового, не тими каналами сприйнятого спостереження, сама собі визначає певні внутрішні координати, які й формують її, затуляючи в ній самій усвідомлення, що це ж вона сама, людина, вибрала собі напрямок, площину, найдальшу зірку чи найближчу яму з гноєм для свого вужчого чи ширшого самовияву й активности, котрі вона щомиті може змінити (і це стосується кожного, бо Савл, що став Павлом, це і є кожен, вистачає тільки завдати собі належного труду), потягнувши за рубильник божественних перемикачів у самій собі, як це, зрештою, й сталося з ним, Нестеренком, очевидна річ, з допомогою палиці Провидіння, якою воно вряди-годи вперіщує особливо ледачих сплюхів, що за все життя не прокліпували очей, як це й було з ним, Нестеренком, і як це не забариться статися і з нею, Мариною, байдуже, що зараз уся ця його, Нестеренкова, балаканина, а вже й поготів прохання вартувати біля котушок часу, їй, Марині, напевне видається маячінням торопленого дідугана, який, звісно, не збирається накидати їй, Марині, своєї вволі, бо кожна людина має вільний вибір, хоча інколи цей вибір виглядає примусом, від котрого людина затято відпекується, — запевнення, що їх вона, Марина, почала потроху розуміти не тоді в Семиренковому замку, дивлячися на фосфоризуючі котки часу, які довго манячили перед її очима, ніби паралізувавши мислення й оприсутнивши перед нею клуби глевкого хаосу, куди вона не хотіла ступати, чи коли вона, Марина, з Мироном, Василем, Соколюком і його черговим пацієнтом Віталієм плавала на вітрильнику Стролезькою затокою й далі в море, де їх мало не потопила місцева короткотривала буря, а того незвично лагідного, як перед дощем, передостаннього вечора їхнього перебування в Ґрімо, як Соколюк з усією галайстрою, що вже поскидала рятівні, надмухувані повітрям, камізельки, скеровував свого великого вітрильника, устаткованого й мотором, яким Соколюк, за його словами, майже ніколи не користувався, до власного помешкання, вся скляна стіна котрого, разом із дверима-брамою, виходила на воду, — і от тоді, чи тому, що її, Марину, в якій на мить зм’якли внутрішні загороди, боляче вразило, — хоча вона спостерігала це й раніше, — що Соколюків вітрильник майже запливає в саме помешкання, цим ніби унедійснюючи житло й обертаючи все, що досі здавалося сталим, на плин, чи тому, що саме того вечора до неї, Марини, крізь Миронові жарти, Гнатів сміх, Василеві приповідки, Соколюків покрик не ловити ґав, Віталієве підспівування, сплеск води, удар мотузки об борт під час пришвартовування — нагло долинув скрип щогли, властиво, навіть не скрип щогли, а ледь уловний дзвін коліщата нагорі щогли, і чомусь саме цей ледве вловний звук, у якому цієї миті ніби зосередилася проминальність людського життя, почуттів, нетривалість і щемлива плинність усього, до чого людина доторкується, — чомусь саме цей ледве вловний звук проламав у ній, Марині, дірку в таку несамовиту далечінь у ній самій, про що вона, Марина, й не здогадувалася, що таке в ній взагалі існує, хоча це пережиття не протривало більше уламка якоїсь секунди.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
мученика Леонтія, першого ростовського єпископа, Печерського постриженика, вбитого поганами його єпархії в XI ст., зазначав: “Первый – Леонтіе, епископъ Ростовь- скый, великый святитель, его же Богъ прослави нетлѣніем, и се бысть первый престолникь, его же невѣрніи много мучивше, бивше, и се третій гражданинь бысть Рускаго мира, съ онѣма Варягома вѣнчася от Христа, его же ради пострадал” 872. Коментуючи це зауваження, О. Хорошев писав: “Отже, легенда про варягів-мучеників була відома на Русі (Симон не дає докладного опису подвигу двох християн, розраховуючи на знання його Полікарпом)” 873.
— Жиленко Ірина, “Євангеліє від ластівки”

Приклад 3:
Все це, зрозуміло, має тільки гіпотетичну оцінку; якась традиція про єпископії з часів Володимира є властивою лише для Новгорода (у Новгородському літописі) і ще хіба для Ростова (у житії Леонтія, можливо, з XII ст.). Імена перших єпископів чернігівського, володимирського, білгородського, що ми зустрічаємо в тих пізніх компіляціях, мають досить проблематичну оцінку; у сучасних джерелах маємо згадки про провінціальних єпископів тільки у другій половині XI ст.
— Жиленко Ірина, “Євангеліє від ластівки”