лаоський

Приклад 1:
Тобто, коли Цизьо, залишивши в каюті Позенка, вийшов на палубу подихати свіжим повітрям і зауважив на бакборті кентавра, 0ін, звісно, пам’ятаючи першу зустріч на рівнику, кинувся навтьоки, однак Віктор Платонович, чи то вдаючи, ніби він не помітив Цизьового наміру порятуватися втечею, чи то й справді витлумачивши Цизів надто рвучкий поспіх не як небажання зустрітися з ним, кентавром, а як раптовий зблиск думки, з якою Цизьо біг униз, щоб поділитися нею з Позенком, з котрим він безнастанно нараджувався, додаючи й свого глека на капусту до Позенкових креслень, вирахувань і щоразу нових поправок і через це нехтуючи присутністю кентавра, що кілька разів, — звісно, не надто настирливо, — встромлював голову до їхньої каюти, — Віктор Платонович єдиним стрибком перегородив Цизьові дорогу й ригукнув, що конче мусить вилити перед ним, Цизьом, наболілу душу, після чого, самозрозуміла річ, Цизьові вже не випадало не лише втікати, а й дещо уважніше поставитися до чотириногого співбесідника, який одразу ж, ледве встигаючи передихувати, попри Цизьові кількаразові запевнення, мовляв, у них обох є досить часу і нехай він, кентавр, так не поспішає, — заходився викладати Цизьові, як він, Віктор Платонович, оце вдруге їде відвідати дочку Віруньки Гаврись — Гузар — Настю, котра в Нью-Йорку, цьому новітньому Вавилоні, ще коли жила при матері, що деякий час, поки Настя вчилася, здавала частину помешкання, спочатку одну, а тоді й другу кімнату на винайм, — запізналася зі студентом Колюмбійського університету, лаоським принцом, як це згодом виявилося, а тоді просто собі смиренним, трохи засмаглявим квартирантом, який зажадав навчатися української мови і справді опанував її настільки, що й згодом вільно порозумівався нею з Віктором Платоновичем, — усе це, звісно, на догоду Віруньці, що для своєї одиначки бажала зятя-українця, пручаючися, аби зайвий раз, і то саме тоді, як на уярмленій «нашій, не своїй землі» викорінюють весь народ, не йшла на погній по чужих бездушних культурах українська кров, вирощуючи нетямущих бовдурів без роду й племени та ще роз’юшених україножерів з власних онуків, надмухуваних українофобною ненавистю чужими, мстивими богами, проти чого Вірунька й пробувала вберегти Настю, котра, певна річ, нічого й слухати не хотіла, учадівши від любови, мовляв, або лаоський принц, або з мосту в воду! — а що мала Вірунька чинити?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”