лакомство

Приклад 1:
— що йому однак на першому ж допиті поквапилися інкримінувати як підривну Діяльність, за допомогою закордонних буржуазних націоналістів скеровану на відірвання України від Росії, найлютіший злочин на світі, про котрий Іванові без перерви товкли на допиті, де він, закордонне теля, тільки по-справжньому й усвідомив, яких розмірів набрала нова хвиля арештів серед української інтелігенції на Україні і чому Ігор так поспішав зорієнтувати його, Івана, вимощеного душевним сальцем нетямущости, нагуляної на волі, дарма, що Іван виявився ще й значно чутливіший від інших, — зорієнтувати, як підступно винищують цілу націю, аби українці за кордоном почули крик з могили, заки, мовляв, його, Ігоря, згноятьу Мордовії чи в психіятричній лікарні, хоча Іванові спочатку й здавалося, ніби Ігор перебільшує небезпеку, бо тільки на повторному допиті в КДБ він, Іван, з соромом втямив, що Ігор вибрав смерть і тому відверто й говорив з ним, Іваном, який, може, й справді лише завдяки розмовам з Ігорем, відгалузився від гурту, байдуже, що сам Іван ще довго плекав переконання, ніби саме до тієї вирішальної прогулянки, найвирішальнішої в його житті, Ігор не мав жодного стосунку, і не тільки відгалузився, а й на весь вечір вислизнув з-під опіки невідчіпних наглядачів, котрі ходили за ними всіма назирцем, попри те, що Іванові канадські знайомі і він сам на той час ніби й числилися в прогресистах (мовляв, прогресисти прогресистами, а тоді гляди й вилупиться з котрогось отакий собі Іван Коляска, гад мазепинський, який за кордоном гавкатиме про тотальну русифікацію на підставі нишком вивезених матеріялів, що їх, не виключене, й цей жевжик заходився визбирувати), і тієї пори, коли по кутках постають діди, замість виряджатися на заздалегідь домовлену групову зустріч до номенклятурного кав’яроїда, а по суті бідолашного Бажана, що, як і Тичина та багато інших, не схотівши гнити в безіменних братських могилах з биркою на нозі, пішов на лакомство нещасне, на яке тепер запрошувано й Івана, — подався в напрямку Труханового острова. Тут Іванові не стали на заваді ні одразу ж пригаслі клаптики роздумів, що цю безневинну прогулянку насамоті ще потрактують (як згодом і сталося) за підрив комуністичної влади в республіці, ощасливленій у конституції правом на вихід з СРСР, за спробу здійснення якого вже сиділа за ґратами група юристів, ні Ігореві вболівання, що в Дніпрі тепер гидко купатися, бо вода смердить, хоч і не так, як біля Канева, тому що червоні єдинонеділимники навіть Дніпро згноїли, — як гноять усю Україну, кваплячися залишити на її місці захробачений обрубок з вирваним язиком, покатованим мозком, без рук і ніг, — не спинило Івана й те, що петляючи, аби про всяк випадок обтрусити за собою принагідних пильнувальників, він забрів у лози, по коліна залиті водою, звідки ледве видряпався, оскільки, безнастанно падаючи у в’язкі ями, обдряпуючи обличчя й руки, Іван дедалі більше переймався певністю, котра плинними перепічками заповнювала йому очеревину, що зараз він знайде ту піщану місцину на березі, де дівчиною, повна сподівань на краще майбутнє, стояла його , тому що ту місцину він знав не пише з неньчиних оповісток чи з вицвілих світлин, заплямлених від перебування в землі, коли , рятуючися від примусової репатріяції, деякий час переховувала всі папери й знятки в руїнах, світлин, з яких на Івана визирав світ, котрого він не звідав і котрий ще змалечку йому снився, пробиваючи залізобетонну навколишню впорядкованість згадкою про успадковане вигнання, яке ширило в грудях біль і тугу за чимось, що не мало назви, — а радше тому, що випадковим збігом обставин та місцина творила осереддя Іванового життя, байдуже, що він сам не знаходив жодної переконливої відповіді, чому це так і чому все його єство зосередилося, як Кощієва душа в яйці, на якомусь випадковому клаптику берега Дніпра, котрого він ніколи не бачив, вирісши в чужому середовищі, яке не спромоглося перешкодити, аби Іванова душа непомітно для нього самого, бож він ніколи не надавав тому значення, прилютувалася ніжкою, ніби устриця до скойки, до того клаптика берега, звідки він тепер (і ця певність аж стугоніла в ньому, адже тільки заради цього він так затято й продирався вперед) охопить одним поглядом Дніпро від витоків до Чорного моря, оскільки пише на цьому місці земної купі він набереться сипи, добігши нарешті вищої правди чи, може, просто при народженні недоданої любови, котрої йому досі щоразу відчутніше бракувало, хоча він був одинаком, задля якого тільки й жила на світі після того, як нові ощаспивпювачі Европи забрали батька показати їм обернений на руїни Берлін і по батькові спід пропав, дарма що роками розшукувала його через Червоний Хрест, не віривши, що він загинув, і от зараз там, де він, Іван, побачить Дніпро від джерел до Чорного моря, станеться те, чого зараз з таким щемливим завмиранням очікує все його єство, і тоді він знатиме, що йому діяти і як жити, хочби й весь світ вимахував проти нього руками, волаючи, мовляв, він, Іван збився на манівці, — а станеться це з тієї простої причини, що кожен чоловік має зовсім певну місцину на земній купі (що ппянета — жива, багатогруда істота й годує кожну свою дитину тільки з їй призначеної цицьки, Іван і раніше здогадувався, пише тепер здогад улусковувався дедалі пругкішою певністю, що хутчій Іван наближався до призначеного для нього місця на землі), де тільки й здійснюється для людини її призначення, тому що таке місце (звісно, визріла, відкрита душа — конечна передумова, бо в заціплене на куряче гузно єство однак ніщо не ввійде, але треба ще й віднайти своє місце на світі, навіть якби на розшуки його довелося змарнувати все життя, оскільки таке місце — лійка) — лійка, крізь яку Провидіння вливає чоловікові вміст, сприйняти котрий смертна істота здатна, лише коли вона опиниться на певному, виключно для неї вичарупкованому місці на плянеті, що для Івана й виявилося тим клаптиком берега на Дніпрі, де колись стояла його, Іванова, і куди тепер він прямував, звідкілясь безпомилково промацуючи наперед події тим несхопним досвідом, що від амеби, і то не пише в тварині чи в нижчих організмах, а й у чоловікові передається з крови в кров: те місце він, Іван, знайде, він його одразу відчує, щойно торкнеться його ногою, лише для цього він мусить бути сам без свідків, у чому йому, зрештою, й поталанило, байдуже, що заки це сталося, навколо давно осмеркло.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”