кинутися

Приклад 1:
Він, Євстафій, хотів кинутися до своєї, наче викупаної в світлі, нареченої, але вона пальцем показала, щоб він не рухався, заки вона розчеше коси, бо в неї на кожній волосині по кілька слимаків з лискучими, подекуди шпичастими хатками, і їхній тягар заважає їй наблизитися до нього. І, кажучи це, вона усміхнулася, вийняла з повітря гребінь із дуже високою спинкою й довгими, наче алюмінієвими зубцями й заходилася вичісувати з волосся слимаків, які від дотику гребеня спалахували бузковими німбиками, наполовину перетворюючися на бульбашки з піни й неймовірно при тому видовжуючися, і тоді він, Євстафій, зовсім чітко, от так, як тепер перед собою Коновченка, побачив, що з-під зубців гребеня його нареченої випливає широчезна ріка, хоча на ній видно, що це не сама вода, а вода-волосся, понизане щораз більшими, деякі з кулак, а деякі з горщик, слимаками, — волосся, яке раптом стає піщаним дном, і цим дном він, Євстафій, як на крилах, виходить з полону, водночас залишаючися лежати на спині поблизу намету в таборі військовополонених у Беллярії, тобто не лежати, а, як стій, схоплюється на ноги й біжить до Коновченка, єдиного чоловіка, якому він, Євстафій, ще зважується, не ризикуючи бути висміяним, розповісти, що йому приключилося, а головне, спитати, чи така з’ява віщує радість і близьке звільнення, а чи, боронь Боже, нове лихо, хоча він, Коновченко, визнавався на цьому не ліпше, ніж Євстафій, котрого він, Коновченко, очевидна річ, заспокоїв, як міг, піддавши хлопцеві надії, як це колись йому самому за дещо інших обставин серед навколишньої душевної пітьми не раз одним єдиним лагідним словом піддавала надії й віри у, здавалося, назавжди випалені з людського серця диявольською ратицею добро й справедливість його далека родичка, незабутня самотниця з джерельною, відважною душею, тітка Настя, що якимось чудом розшукала його, Коновченка (про що тітка ніколи не згадувала, і тому він, Коновченко, щойно напередодні мобілізації до армії випадково довідався, що тітка за часів штучного голоду, працюючи відповідно до коливань часу, вчителькою, прибиральницею, касиром, слюсарем, листоношею, бактеріологом, сторожем і ветеринаром, де тільки могла, а часто де й не могла, вирятовувала таких безпритульних сиріт, як він, із дитдомів і, не боячися самій потрапити за це на Соловки, під виглядом перевиховування, влаштовувала малолітніх недобитків до родин, котрі, втративши чи не мавши взагалі, власних дітей, брали чужих за своїх, як це взяла тітка Настя його, Коновченка), натоді просто Васька чи по- тітчиному Івасика, а в дійсності вже дике зацьковане одинадцятирічне вовчення, котре у тридцять третьому році після голодної смерти батьків, що викосила все село, замість опинитися на цвинтарі (може, тому, що , заки вмерти, веліла йому йти, не спиняючися, куди очі дивляться), разом зі здичавілою ватагою таких, як він (менші вмирали), підлітків, що від жаху втекли з села й пристали до дитячих банд, якими тоді кишіла планомірно вимордовувана Україна, прибився до дитдому, звідки він, Конов- ченко, кілька разів виривався й куди його знову запроторювали, аж поки його звідти назавжди вирвала тітка Настя, яка своєю несусвітенною лагідністю, що походила не від безвольних немощів, котрі за безправ’я обертаються на зло, а від великої внутрішньої зібраности й сили, притаманної праведникам, на яких тільки й тримається світ, знову повернула йому, Коновченкові, людську подобу, роздмухавши йому в грудях жарину, котра, ніби незалежно від його, Коновченкової, волі й настрою, змушувала його (щоправда, вже після того, як замордували тітку Настю) терпляче (він, Коновченко, й сам не знав, звідки в нього ця терплячість, якої в нього доти не було) вислуховувати чужі жалі й давати, якщо й не надто розумні, проте завжди щирі й співчутливі поради (тобто, звісно, не поради, а просто тепле слово до людини, аби вона відчула, що вона не в пустелі й не серед голодних вовків, а він, Коновченко, на власному досвіді пересвідчився: інколи вистачало єдиного натяку, щоб порятувати людину), цим ніби сплачуючи борг незабутній, скільки він, Коновченко, пам’ятав, сивій, наче вона вже сивою й прийшла на світ, хоча й по-молодому невтомній, над усе любленій, ріднішій за рідну матір, тітці Насті, яку за дев’ятнадцять днів до приходу німців до Києва на Западинці застрілили енкаведівці, оголосивши тітку шпигункою й диверсанткою за те, що вона півгодини після запровадженого в Києві комендантського часу на прохання знайомих, які мусіли затриматися на ніч на Подолі, на прохання доглянути їхніх п’яти й семирічних дітей, скорочуючи шлях, поспішала навпростець до хати, де чекали малюки по той бік яру, повз садибу на горі, зайняту енкаведівцями, що, задля піднесення комуністичної моралі, захитаної на проклятущій, усе ще не досить випаленій мазепинсько-петлюрівській землі наближенням гітлерівських військ, без попередження (ворогів і бандюг не попереджають!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Роман зiрвався на ноги i стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же знову кинутися на Дениса. — Нехай не в’язне!..
— Невідомий автор, “186 Sieried Tiemnoyi Nochi Boris Dmitrovich Grinchienko”

Приклад 3:
Кинутися на їх у темрявi, дак ще й гiршого добудеш. — Побiгти в село по рушницю та й пострiляти їх, — радив хтось.
— Невідомий автор, “186 Sieried Tiemnoyi Nochi Boris Dmitrovich Grinchienko”