квіти

Приклад 1:
Верба рипіла все: «Засни, засни…» І снилися мені все білі сни: на сріблі сяли ясні самоцвіти, стелилися незнані трави, квіти, блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі спадали з неба — білі, непрозорі — і клалися в намети… Біло, чисто попід наметами. Ясне намисто з кришталю грає і ряхтить усюди… Я спала.
— Українка Леся, “Лісова пісня”

Приклад 2:
Володимир МОРЕНЕЦЬ 9 ГОЛУБОЯР I (Дари) ЕНЕРГІЯ КІНЦЯ СВІТУ і ось ти лежиш… червона гора одсвічує трунок темряви поснули квіти зачинене літо… і ось ти лежиш… меч у розколині синього круча із старістю срібло у затінку літо без хвиль… і ось ти лежиш… спізнившись володіти — лише пелюстки раз у раз під дощем тріпочуть… і ось ти лежиш… споночів мармур світу і у пустці розкрився… і ось ти лежиш… наїжачене сонце дикі люди наречений з весілля утік… і ось ти лежиш… всі заповітні бажання під сніговою габою… і ось ти лежиш… все що хотів… І ВСІ ЩО хотіли… розкошують в сльозах… 16 і ось ти лежиш… у пітьмі надмірного що належить дневі… і ось ти лежиш… замирений голосами дітей твоя сурма ^ н а д горою… ^ ■ >N і ось ти лежиш… зерном що про нього забув господар відвага твоя над горою… 17 і ось ти лежиш… вечірній тіней відходить здоївши життя… і ось ти лежиш у квітах що зникли серед рук що їх зірвали у голосах споглядання Отця і Сина і Святого Духа… і ось ти лежиш… і не плачуть сонця земні тільки пастка мізерності над столами скиглить… 18 і ось ти лежиш спокушений світлом серед темних світлоносців на шляху до останнього… і ось ти лежиш… і пробує сонце кригу: коли ж це було? і ось ти лежиш один із армії кінця світу… що Ти задумав Боже вертаючи пташці спів?..
— Тютюнник Григорій, “Вир”

Приклад 3:
99 МЕЖА ТУМАНІВ II (Пограбування) РОЗДУМ схожий на яр серед полів пшениці сходяться до нього сині квіти стікаються золоті пташки у норах остуджують золото аби верталася ніч… роздум схожий на розлом із терновими нетрями із зором тернин із оком глибоким над роздумом… аби не зірватися я змережую нікчемними бажаннями папірці на столі ці білі острівці ненадійні легкі пір’їни хоча я давно вже не птах… ХОР НА МІНЛИВОМУ ТЛІ темні хвилі з білими бурунами добігають і не можуть добігти і не можуть добігти дотягтися до скель невидимих скелі схожі на вечір втому мінливе тло життя де храм поміж абрикосів розквітлих неначе впорядкована рінь берега із піщинок що їхнє число неназване… 105 тихі поля засіває дощ сни засіває зеленим листям хто там крадеться… пеньок самотній малого грибочка виставив малого грибочка що його і не видко і щось ласкаве прошепотів а потім залопотів по полю по полю від сонця втікаючи заяскріло поле заворушилось задихало туманцем… а що це… а що це таке? ну таке начебто черепашка біленька виповзла на пеньок… із вушком біленьким… тремтяче світання винесення декорацій розміщення світла і напрямків вітру для шуму і блиску листя зітхання намулу з дзижчанням комариків золотий полудень із багна і веселих півників оксамитова жаба кличе когось із зими іволга жовту стрілу пускає враз загорілась вода східці палацу крізь воду постали мармур в прожилках зелених водоростей синя сокира у затінку блідне розрубаний вогнища щит… 106 вона шукає свою сестру: обходить квіти від квітки до квітки ця троянда занадто червона а ця із холодним синюватим полиском на устах трохи страхає її шипшина… щось їй нагадує але таке далеке… в імлі… ще коли вони пасли корови… коли… ось іще одна квітка назви її вона не знає… борсається в глибині бджола… багато пилку… обважніла чи сп’яніла аби не повертатись може й насправді мала таку мету… покидаючи парк я оглядаюся: велетенська тінь стрибком навскоси долає плац сонця і зливається із ще більшою тінню за стіною дерев на корі старих кленів угадується синій висип морозу… межа туманів… як тільки її проминаєш… таку звабливу аж ніби вона ціла мета твого походу здавна омріяна як тільки її проминаєш… тебе заводять до відділка аби ти дізнався про назву держави яку хотів проминути… 107 тупотіння табунів на рівнині… слухаючи як у трубах серед ночі перевертається вода я вловлю неясне тупотіння табунів на рівнині прислухаюся але тупіт даленіє натомість розтуляється пащека синьої прірви із шепотом річкового намулу на дні того шепоту я вирізняю фіалкову мумію у срібному саркофазі… звір зближається чую як розчепилося повітря від кинутого списа я добре його гартував інших звуків не вловлюю хіба що в холоднім світанні обнявши за шию сіру гуску плаче дощ… мабуть у серце поцілений звір входить у мене тепер і я плачу… 108 НЕЗБОРИМИЙ ПОСТРАХ опанував мною всі прадавні місця зміліли через постійне моє рекламування не таємниче а якось збайдужіло зирили вони на мене і на все довкола імпульс сили покинув витоптані галяви і поламані дерева я принишк і щоб перевести дух присів на пеньок пеньок… де взявся він?
— Тютюнник Григорій, “Вир”