криваво

Приклад 1:
Хочби й що там базікали, її смерть мусіла статися лише наслідком нещасливого збігу обставин, коли не виключене, вмиротворена жінка (а зовсім не з потьмареним розумом фурія, переслідувана сатаною, як це декому зловтішно ввижалося, бож Худьо тоді, коли він її востаннє гостив, попрощався з дійсно цілком умиротвореною, ба більше, майже веселою Пошелюжною), раптом засліплена посланим їй (імовірно, саме завдяки її тодішньому духовному врівноваженню, проти котрого в присутності Худя деякі ретельники ще довго зчиняли рейвах, ремствуючи на Вищу силу за марнотратство) Божим видінням, за яким стужилося її наболіле серце, ступила на воду, помилково узявши плин, примаґльований місяцем, за бруківку, а її тоді одразу ж і понесла течія туди, звідки душа не побажала вертатися до спотвореного від довгого перебування в воді тіла, що, надмір набрякши, як його нарешті знайшли, і застрягло в млиновому колесі на Чортовці, біля якого Худьо востаннє бачив Наумика, заки той зі своєю сопілкою помандрував на Україну, з далеких просторів якої, відтятих від решти світу залізною завісою, до Худя десятиліттями перегодя, хоча всі ті оповістки не були для Худя новиною, — уперше з уст Артема Чередниченка на початку другої світової війни, а тоді й густіше від тих, що випадково вирятувалися з радянських фабрик смерти, — доходили вістки, як на Соловках, Біломорканалі, Магадані, Воркуті та Джезказгані люди бачили Наумика, який серед трупів і мороку звуком своєї сопілки зводив для зацькованих в’язнів каплиці, куди не проникали пахолки диявола, а коли Наумика ув’язнювали оскаженілі від крови державні убивці, він одразу ж виходив на волю, тому що жодні мури не встоювали перед його грою на сопілці, — адже на той час кулі вже не вмертлювали Юрка, бо, як розповідали очевидці, в присутності котрих Йосьчині посіпаки не раз стріляли в Наумика (нацькувати на Юрка собак-людоловів, навчених розшматовувати в’язнів, не поталанило ні одному катюзі, оскільки найскаженіші пси мирно лягали Наумикові до ніг, лижучи землю, де він стояв), — вища сила, яка повела Наумика в радянську різню народів, не виключене, так довго не посилатиме Наумикові смерти, як на плянеті криваво розпаношуватиметься сатана, навіть якби це й протривало до Страшного Суду, — імовірність, що її невдовзі після Наумикового відходу на Україну докладно з усіма можливими «за» і «проти», й зважував, слухаючи Худьові розповіді, Самійло Гаврись, ще заки до них підсів Віктор Платонович Кентавр. Властиво, Самійло Гаврись так одразу не зауважив, коли саме До їхнього товариства прилучився Віктор Платонович, бо як він постеріг (а постеріг він тієї хвилини, як вони удвох з Худьом на підставі цілком недвозначних ознак дійшли остаточної певности щодо Наумикової невмирущости), отож як він постеріг, що, крім Худя, за їхнім столом «У Медвідку», куди Гаврись частенько навідувався, вряди-годи затягуючи з собою навіть переважно непитущого Худя, аби послухати про його печери, що служили за барометр світових подій, — як він постеріг, що на нього, Гаврися, дивиться незнайоме кінське обличчя, Самійло уважніше глянув на непрошеного гостя й спитав, хто він, — на що у відповідь запитаний приємним, трохи захриплим баритоном відрекомендувався Віктором Платоновичем Кентавром, — прізвище, яке напевне не зачепило б Самійлового вуха, якби він раптом на свій не абиякий подив, оскільки він, Гаврись, випив лише кухоль пива та маленький коньячок і в його голові панувала ще повна ясність і порядок, якби він раптом не вгледів, що Віктор Платонович ззаду з-під піджака вилискує величезними гнідими крижами, котрі спочивають на трьох стільцях, що їх йому вже встиг принести догідливий кельнер.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”