краплина

Приклад 1:
— а, крім того, аби зайвий раз засвідчити їй, Марині, попри різницю у віці й статі, особливо статі, — чинність виняткового статусу їхніх дружніх взаємин, не підмінованих, дякувати Богові, обтяжливою еротикою, краплина якої десь там на дні, звісно, конечна для взаємного притягання, але тільки краплина, не більше, — взаємин, що якось самі собою прибрали форми щирого приятелювання з перших днів їхнього знайомства, може, з тієї причини, що він, Соколюк, — чому деякою мірою сприяла і запобіжна Маринина заява, мовляв, вона, Марина, заручена з Мироном і її серце зайняте, — час від часу потребував не так жінки, яку на біду можна було привести й з вулиці, як виговоритися, а вона, Марина, володіла рідким тепер даром винятково уважно слухати, цим самим, як пізніше сміявся Соколюк, спонукуючи його мимоволі розповідати їй значно більше, ніж він первісно намірювався їй прозрадити, щоразу стаючи жертвою її неупередженої уваги, підмурованої, крім того, випробуваною певністю, що вона, Марина, ніде не розплескає почутого, і тому саме їй, не обтяженій життєвим досвідом, а не якійсь пройді, що бачила Крим і Рим, він, Сокопюк, і міг розповісти так докладно про хворобу й проблеми Віталія, який у свої двадцять вісім років, — попервах з цікавости, тоді з нудьги, а згодом тому, що не здужав виплигнути з чортового колеса, — звідав усі можливі людські пороки, котрі, мов худі корови, зжерли решту його зацікавлень) — і саме тоді, як він вправлявся в мімікрії, очевидна річ, ні на мить не припускаючи, що Сокопюк розконспірує його Марині і що Марина жодним натяком не зрадить цього розконспірування, — саме тоді, як він вправпявся в мімікрії, ніби залицяється до неї, Марини, насправді закидав петлі навколо Гната, що її, Марину, не абияк насторожило, бож не випадало їй через голову Сокопюка брати Гната за ручку й витлумачувати, що Віталій лікується в Сокопюка не пише від душевних ран, які знаходяться в Віталія нижче пупа, а й від венеричної хвороби, свіжо підчепленої від африканського однодобового приятеля, і що він, Гнат, нехай не поводиться безтурботною дитиною, а трохи подорослішає, — нагадування, котре неминуче скінчилося б черговою сваркою, яка, не виключене, тільки підохотила б Гната задля цікавости чи бравури трохи побавитися в мужепозтво, що для неї, Марини, знаменувало б кінець її існування, навіть якби Сокодюк тричі захрип, без кінця тлумачачи їй, що, на його думку, всі пороки, разом із одностатевою любов’ю, це виключно психологічні уроєння, для нього, Соколюка, зайвий доказ впливу духу на матерію, одну й ту саму палицю з двома кінцями, і тому він, Соколюк, саме виходячи з цієї передумови, інакше для нього не було б жодного сенсу вдаватися до психології, а вже й поготів переконувати когось у доцільності її впливу на людину, — і пробує, наприклад, зацікавити Віталія чимось, що надало б сенсу його дотеперішньому життю, хоча це покищо нібито марний почин, бо щоб те інше подіяло, воно повинне не розумом, а силою чуттів переважити все попереднє, що в випадку Віталія він сам поклав собі досі за стрижень буття, виробивши певні звички, які з часом самі вже програмують людину, і це з дедалі затятішою остаточністю, тому що так звані безвольні люди, котрих носить вітер, куди хоче, виявляють подиву гідну стійкість волі, чіпляючися саме за те, що найбільше їм шкодить, цим ніби караючи себе за обраний шлях, а водночас своєю визивною поведінкою наче зайвий раз стверджуючи: мій шлях єдиноправипьний вже силою самого факту, що це мій шлях, оскільки моє «я», яке заради якихось фікцій має направитися й ступити на дуже умовний шлях істини, — насправді — непомильне! — для нього, Соколюка, особливо цікавий вигин людської психіки, фасета, з якої виструмовують різні взірці людської поведінки й вартостей, фасета або чарупка людського єства, котра для нього, Соколюка, що більше він її обсервує, стає дедалі незбагненнішою й невловнішою, цим ніби зводячи нанівець його, Соколюкове, завдання, а заразом і його внутрішній гін, не те, що направляти схиблені душі, а просто допомогти людині видибати з видмухуваних нею самою хащів, дати їй можливість, крім клоаки, побачити над головою і зірку, бож людина, що не підводила голови до зірки, ще не народилася, а хіба варте чогось людське існування без провідної зірки, за якою завжди ішли не тільки волхви, а й отакі звичайні собі сараки, як він, Соколюк, що без вогника в пітьмі не міг би чинити того, що він чинить, при цьому, звісно, пам’ятаючи: жодної душі ніхто не годен направити ні на цаль, якщо вона сама не схоче направитися, адже за волосся і святий Петро не втягне грішника до раю, — однак, що більше він, Соколюк, стикається з чужими проблемами, то більше він ніби втрачає ґрунт під ногами, і йому дедалі важче доходити висновку, конечного для власної внутрішньої рівноваги й психічного здоров’я, що таке зло і що таке добро, — і це, властиво, його, Соколюка, не абияк непокоїть не тому, що заважає закінчити розпочату кілька років тому працю на підставі фактичного матеріалу, заради якого він, Соколюк, колись досить ретельно (тепер уже ні) відвідував місця, де ненароком могли й зарізати небажаного гостя, — бож людина, що пустилася берега, знищивши в собі уявлення, як про істоту, створену на подобу Божу, єдиний захист людини від хаосу і ззовні, і в ній самій, цим ніби отримує право нищити інших, — а тому, що в ньому, Соколюку, відбуваються зміни, яких він сам ще не годен осмислити, оскільки ці зміни нібито безпосередньо і не пов’язані з його, Соколюковими, міркуваннями про щораз ретельніше отваринювання світу, байдуже, чи це відбувається в першій-ліпшій дискотеці з мигавками, що діють, як наркотики, на яхті з визолоченими ручками на дверях й сальонами, облицьованими слоновою кісткою, чи в ексклюзивному клюбі, куди доступ мають тільки члени, до котрих раніше і він, Соколюк, належав завдяки деяким зв’язкам серед своїх пацієнтів, — до речі, якби її, Марину, цікавило побувати в такому місці, він, Соколюк, який за звичкою (нехай вона, Марина, остерігається звичок!)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Доктор посміхався посинілим носом і губами, а в стільки раз уже вибиваний, потовчений келих із непорозуміло-радіс-ним і тужним дзвоном спадала тиха, не вичитана ні в Канта, ні в Епікура, нова краплина мудрості. Semmering, 1919.
— Винниченко Володимир, “Записки кирпатого Мефістофеля”