ковзаняр

Приклад 1:
Тобто, сама ця боротьба розпочалася не відразу, адже попервах Наумик найменше прагнув цієї боротьби, уперто нехтуючи дедалі наполегливішим наступом мороку, бож йому, Наумикові, тоді й на думку не спадало, що сатана спокушуватиме його іскрою Божою, до якої сили тьми не мали доступу, та й потім усі ті вступні оприсутнення нечистого (яким певною мірою сприяли не пише плямисті храмові сутінки, а й Наумикове чергове запалення очей, що їх він не раз з успіхом лікував, промиваючи міцним чаєм, або коли це одразу не діяло, на півгодини кладучи добре намочену в чаевому заварі хусточку на повіки, надто чутливі на протяги й порох, після чого зір знову набирав гостроти, нещадно зводячи докупи всі ті проміжні з’яви, що доти напастували око, уможливлюючи оприсутнення нечистого, з’яви, котрі…) скидалися радше на школярські витівки, ніж на справжню спокусу, оскільки навіть коли вперше в церкві святої Марії перед Тином йому, Наумикові, явився диявол, вибалянсовуючи, мов ковзаняр, на золоченій трубі лівого опецькуватого янголятка, яке дмухало до стіни в упрапоровану сурму, Наумик не надав цьому особливого значення, припускаючи, що його, Наумика, просто долає перевтома, хоча вже тоді спокусник роду людського виклав йому все те, з чим він заходився вчащати й пізніше. Зрештою, навіть копи під час відправи в церкві святого франтішка Серафінського з лівого боку на лаву перед органом, що нагадував Наумикові вирваного з моря й за допомогою страшного закляття навіки сторчма закляклого золоченого хвостокола, до нього обережно підсів був в уже далеко менш привабливій подобі зелений чорт, переоснащений за давньою звичкою, мовляв, огидного ніколи не забагато, — лазурями, кованими гребенями, на кінцівках залізних бганок полусканими на жарини, рогами, присмоктками й риб’ячими писками на грудях, на пупі й сідницях — на зразок гемонських креатур, невтомно зображуваних за середньовіччя, — і то не лише підсів, а й ратицею заходився заважати Наумикові натискувати дерев’яні клявіші під ногами в марному сподіванні, що йому, спокусникові, поталанить розмазати поодинокі звуки, вклинивши й своє копито в найпрозорішу гармонію, — це його, Юрка, ані трохи не схвилювало, ба навіть тоді Наумик, певний своєї внутрішньої сили, що останнім часом дедалі відчутніше прибувала в ньому, хоча тоді він ще й гадки не мав, нащо вона йому знадобиться, аж пошкодував ліктем зіштовхнути нечистого на підлогу, аби з розгону загриміли, ламаючися, диявольські хребці, вистовбурчені уздовж спини кажановими крилами, залишивши після падіння купку ні на що не придатного брухту, надто вже плохенькою й надиво не винахідливою виглядала гаспидна личина, а тільки мимохідь, навіть не обертаючи до посланця пекла голови, зауважив, що в двадцятому столітті володар тьми міг би з’являтися і в дещо пристойнішому вигляді без спорохнявілих застрашувальних атрибутів, від яких тепер і дитина не напудиться, а, головне, трохи менше смердіти (одразу видно, що не було в нечистого мами, яка навчила б його відвідувати лазню бодай перед тим, як з’являтися на люди), — на що спокусник роду людського чи то й справді образившися (хто зна, може, гемонське поріддя, прибираючи фізичну подобу, добігає й людської властивости ображатися, хоча тоді в церкві й справді ще довго ткнуло гнилими яйцями?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”