Приклад 1:
211 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ чи що — замість пострілу — ах яке повітря — кайфую від пейзажів — убивця був естет — що там з нашим футляриком га — ось він футлярик зовсім легенький — ось так ми її голубоньку — лебідоньку — а як по-українськи глушітєль — заглушник чи що — а як по-польськи срака — теж гарно — насадив — туше туше туше харно — щас как пальньом — ага тут закріпимо триніг — і гавтоматично — якщо твоя мама курва — як там Венеція через приціл — взять єйо на мушку — так здається випливають — одинадцята тридцять дев’ять з точністю до міліметра — не забути потім про рукавиці — кінці у воду як казав один веселий венецієць — а як ця штука по-їхньому — fucicare — ні не так якось — fucilare бо рушниця fucile — рушниця чи Гвинтівка — Гвинтівка чи рушниця — яка різниця — по-нашому фузея та й вже — або пушка — так обігнули мисик — перший кораблик другий кораблик — прямим курсом на цей — Канале ді Сан Джорджо так здається — випливають випливають — Стєнькі Разіна челни — пливіть лебедики — пливіть — що там писало набрати повітря чи що — до війська треба було йти — а не шлангувати по кав’ярнях — єслі ти мущіна — а єслі нє то шо — то в чоло — холера оце техніка — чи то оптика — мне відно всьо ти так і знай — оптика для синоптика — перший кораблик не чіпаємо він хороший — пливи пливи кораблику — по золотому яблуку — по яблуку по яблучку — поставлю тобі табличку — повна шизофренія — непогано пливуть — з шампанським на нижній палубі — чи як там ця штука називається може й не палуба — була палуба стане пагуба — палиться під захід сонця неба палуба — Геній і злодєйство — власну біографію власними руками — перший кораблик пропускаємо а другий кораблик весело вітаємо — ну що — де наш дарагой — хоч би в трюмі сидів не висовувався — якби знав — якби чоловік знав де впаде казав один гавичький ґімназ’яльний професор небіжчик — обана — він і ніхто інший — він — двух мнєній бить нє — ну й рєпа — обикновений бандіт — цікаво а поховають же на Байковому — повезуть рефрижиратором — прострелену тушу — а це в нас хто — а це в нас «кевін костнер» — особистий «кевін» — амбал як має бути — ну амбал де твоя інтуїція — за що тобі бабки — ну добре — мама я снайпера люблю — молітеся помолитесь — десять — дев’ять — вісім — сім — ПЕРВЕРЗІЯ 212 шість — п’ять — три — яких там три — чотири — аж тепер три — два — їден — амінь — ось так — відстрілявся — а ви — ви думали що я — ну й ну — то ви думали про мене що я — що я вистрелю — то ви мудачня та й вже — як ця штука знімається — відкручується чи що — ага ясно — так помахав би-м йому рукою — тафай тафай — пливи гівно пливи — я не вбиваю — я нікого не вбиваю бо сам душу маю — і до побачення (23) З Я щасливий знову бачити перед собою ваші уважні лиця. Мені залишається продовжити і закінчити.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
Приклад 2:
А що ж тут так дуже лишалося розуміти, коли в такі хвилини і найнездарнішій недотепі прояснювалося, унедійснюючи хробаччя сумнівів: Лемішка промовляє саме до нього, серед загальної заляканости, затурканости й запаморочення, яке опало людей однієї ясної днини, перш ніж чоловік устиг обернутися й вивільнитися з диявольського павутиння, — прочиняючи ляду В ті світи, де колись осяйні континенти, світла прабатьківщини всього людства, перед тим, як загинути, заповіли далеким майбутянам найнеосяжніші вивершення людського духу, сплескавши їх у м’який діямант завбільшки з гусяче яйце і заховавши його від непередбачених катаклізмів до найпевнішого схову, — до людського мозку (оскільки предки володіли силами, про які ще й не здогадуються змарчілі онуки), і цей закодований скарб, цей м’який діямант, спадок колишньої прабатьківщини, і досі лежить неулузнений у мозку кожної людини, передаючися з покоління в покоління й чекаючи, коли його нарешті повністю відчитають змалілі нащадки, тому що навіть найбільші генії людства і ті користуються лише незначною лусочкою цього прадідівського діяманта у формі гусячого яйця, закладеного дбайливими пальцями в людську голову на сталу згадку про загиблі, однак завдяки незнищенності духу, який віє, де хоче, повсякчас присутні континенти, що на них Позенко десятилітнім хлопчиком однієї погожої днини в Ніжені і сам опинився був на короткий час, через свою надмірну молодість, звісно, ані трохи не скориставшись з тамтешнього перебування, а тоді все життя, дедалі більше шкодуючи й докоряючи собі, як це він проґавив таку виняткову нагоду, і шукав способу, як потрапити туди, куди зовсім негадано занесло його в дитинстві того спекотного пополудня, як він, Свирид, на голос дядька Данила помчав до базару, замість, на подобу незчисленних разів перед тим, видряпуватися на самий верх висадженої в повітря червоними ощасливлювачами людства бароккової вежі (а на ту вежу Свирида завжди тягло з нездоланною силою чи не тому, що він її трохи боявся, пам’ятаючи поголоски, на подобу тих, згідно з якими на тій вежі перед великими змінами ніби зупиняються посланці потойбіччя, круглу добу граючи в кості, від чого навколо вежі й здіймаються щораз довші вихори, котрі, досягнувши висоти телеграфних стовпів, летять по всьому світу, розносячи призначення поодиноким людям і цілим народам), вежу, яка, попри те, що їй вибухівкою і вирвало основу, не розвалилася (одразу видно, що збудована не за комунізму), осіла до землі і так і простояла до другої світової війни, напередодні якої Свирид, уже бувши студентом, з цієї самої вежі серед білого дня побачив прийдешню війну, що полум’ям і трупами вкрила півплянети, байдуже, що тоді про війну з Німеччиною ніхто й гадки не мав, і серед крови, залізяччя й пошматованих тіл, які сягали неба, угледів і свою ледве помітну в повітрі з трохи грубшої від довкілля блакиті висотану стежину, шо нею він, Свирид, з пораненою під час бомблений й на швидку руч сорочкою завиненою марсіянською головою простував у далечінь, обережно виминаючи вирви, — видиво, від котрого він біг точнісінько, як у десять років того пополудня, коли його, Свирида, покликав голос коханого дядька Данила, на честь якого він, Свирид, згодом назвав свого старшого сина, — голос дядька Данила, котрий велів йому, Свиридові, чимдуж гнати на базар і там біля єдиної вцілілої від свіжозруйнованої церкви розмальованої стіни чекати на нього, що так і не з’явився, бож саме тоді, як дядько Данило покликав малого Свирида, йому, дядькові Данилові, як це згодом ще встигли розповісти свідки, перш ніж щезнути в червоній хребтотрощильні, — серед білого дня у ворітниці будинку, де мешкав не одружений, найулюбленіший з усіх Свиридових родичів дядько Данило, двоє вгодованих здорованів ломом провалили голову, тим часом як Свирид марно виглядав завжди точного й взірцево покладистого дядька, який за кожних відвідин приносив Свиридові у виношеній, схожій на рибний плавальний міхурі кишені свого колись елегантного піджака не лише незмінний, нехай і який малий гостинець (як, приміром, той завбільшки з долоню вирізаний з соснової кори вітрильник, що згодом у Лієнці врятував Свирида від примусової репатріяції, заслання й розстрілу, бо англійський вояка, угледівши в руках Свирида дядьків кораблик, раптом велів Позенкові злізти з вантажника, куди його щойно упхали були разом з іншими земляками, підступом призначуваними для радянської різні, попри офіцерське слово чести англійського достойника, який присягався, що втікачів з радянського раю не видаватимуть конопатому на поталу, від чого Свирида і вирятував кораблик дядька Данила, який усю свою любов переніс на малого небожа), а й старанно вишукував для свого пещеного сестрінка незвичні оповідки про птахів, звірів, людей і Бога та нечисту силу, від котрих Свиридова Душа ледве вміщалася в грудях від радости й світла, — зайва причина, чому Свирид з таким нетерпінням і чекав на дядька Данила, аж поки біля тієї розписаної стіни, що єдина вціліла від наприкінці колективізації тріюмфально зруйнованого храму, його, Свирида, здолала спека, і він, ступивши в розмальовану стіну, як у Різнокольорове масло, опинився по той бік муру. Властиво, згодом, як Свирид пригадував цю днину, між тим проміжком часу, як він востаннє почув голос дядька Данила на підтятій при основі барокковій вежі (де, як подейкували старі люди, щораз на рівнодення, хоча й не щороку, десь в обідню пору на короткий час просто з повітря висновується відрубана при шиї голова, залита кров’ю овеча голова галактичного маятника, що відмірює долю всьому світові, а заразом і найменшій кузьці, ссавцеві, птахові, ну і, звісно, людині, як, наприклад, дядькові Данилові, голос якого Свирид зовсім виразно почув побіч себе), і тією хвилиною, як Свирид опинився на базарі, йому з винятковою наочністю, виопуклилося в мозку (байдуже, що це могло непомітно накластися також з пізніших нашарувань пам’яті), ніби він ще забігав додому і дала йому чималенький мішечок соли на продаж, і він, Свирид, сів на землю і повагом відмірював каламутною склянкою людям сіль, як той хлопчина, що його Свирид бачив на базарі і що чи то своєю надмірною хирлявістю, чи то надто дорослим виразом обличчя так вразив Свиридову уяву, на довгий час надихнувши його мульким бажанням і собі отак висиджувати на землі й продавати сіль (чого в дійсності так ніколи й не трапилося, бо ані подібного мішечка соли ні разу не заносило до їхнього помешкання, ані не посилала його на базар щось продавати, дарма що пам’ять незмірно приліплювала цей вчинок малому Свиридові, надолужуючи нездійснене ласкавим уділенням йому, Свиридові, явно чужого мішечка соли) на тому самому ніженському базарі, з яким в’язалися у Свирида найперші спогади, поволі виринаючи на подобу щойно створених пагорбків суходолу з всюдисущого моря, бож саме на цьому відтинку земної кулі малий Свирид уперше крізь клейку непроникненну пітьму, що доти виповнювала і його свідомість, і все навколо, побачив (і то було перше світло і перший крок з суцільної ночі в подрібнений на поодинокі предмети день), властиво, спочатку носом почув, а тоді вже й побачив залиті сонцем ятки з паляницями, яйцями й оберемком зв’язаних курей, з яких одна, блимнувши на Свирида оком-дудкою, спробувала його дзьобнути, але не встигла, тому що її затулила постать з кавуном на плечах, постать велетня-дядька, котрий ніс завбільшки з діжку ношу, вгинаючися під нею, — постать, що її згодом змалілу й облицьовану гіпсом, цементом чи каменем Свирид подибував перегодя як мертву підпору під карнизами й бальконами з кулею чи без кулі, яка мала зображувати землю, і Свиридові щоразу здавалося: вистачає йому трохи довше постояти, і змарчілий велетень скине тимчасову маскувальну мертвотність і, струсивши гіпс з приспаних м’язів, сплигне на брук і піде з кавуном на плечах повз Свирида, як тоді в Ніжені на базарі, де малому Свиридові дешо згодом, у товаристві матері, діда Ксаверія, похорон якого уже в п’ятирічного Свирида в’язався не так з уривчастим ревом, як радше з приголомшливим сяйвом гелікона, м’який плинний розтруб котрого з кожним звуком грубнув і видовжувався, аж поки не покрив мідними лопухами усієї оркестри.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
