Словник Української Мови
Буква
1. Тверде рогове утворення на кінцівках у коней, оленів, корів та інших копитних тварин, що виконує захисну функцію.
2. Розмовна назва людської ноги або взуття (зазвичай великого або незграбного).
3. Технічний пристрій, деталь або предмет, що за формою нагадує тваринне копито (наприклад, опора, підківка).
4. Жартівлива або грубувана назва руки, долоні.
Приклад 1:
Зрештою, навіть копи під час відправи в церкві святого франтішка Серафінського з лівого боку на лаву перед органом, що нагадував Наумикові вирваного з моря й за допомогою страшного закляття навіки сторчма закляклого золоченого хвостокола, до нього обережно підсів був в уже далеко менш привабливій подобі зелений чорт, переоснащений за давньою звичкою, мовляв, огидного ніколи не забагато, — лазурями, кованими гребенями, на кінцівках залізних бганок полусканими на жарини, рогами, присмоктками й риб’ячими писками на грудях, на пупі й сідницях — на зразок гемонських креатур, невтомно зображуваних за середньовіччя, — і то не лише підсів, а й ратицею заходився заважати Наумикові натискувати дерев’яні клявіші під ногами в марному сподіванні, що йому, спокусникові, поталанить розмазати поодинокі звуки, вклинивши й своє копито в найпрозорішу гармонію, — це його, Юрка, ані трохи не схвилювало, ба навіть тоді Наумик, певний своєї внутрішньої сили, що останнім часом дедалі відчутніше прибувала в ньому, хоча тоді він ще й гадки не мав, нащо вона йому знадобиться, аж пошкодував ліктем зіштовхнути нечистого на підлогу, аби з розгону загриміли, ламаючися, диявольські хребці, вистовбурчені уздовж спини кажановими крилами, залишивши після падіння купку ні на що не придатного брухту, надто вже плохенькою й надиво не винахідливою виглядала гаспидна личина, а тільки мимохідь, навіть не обертаючи до посланця пекла голови, зауважив, що в двадцятому столітті володар тьми міг би з’являтися і в дещо пристойнішому вигляді без спорохнявілих застрашувальних атрибутів, від яких тепер і дитина не напудиться, а, головне, трохи менше смердіти (одразу видно, що не було в нечистого мами, яка навчила б його відвідувати лазню бодай перед тим, як з’являтися на люди), — на що спокусник роду людського чи то й справді образившися (хто зна, може, гемонське поріддя, прибираючи фізичну подобу, добігає й людської властивости ображатися, хоча тоді в церкві й справді ще довго ткнуло гнилими яйцями? ), чи то вирішивши, мовляв, Наумик просто Ие Цілком визрів, і тому марна справа його зараз трусити, коли він надто міцно тримається гілки, миттю розчинився в повітрі.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”