концертування

Приклад 1:
— адже якби це виявився лише напад божевілля, — то чи загорівся б так раптом напрочуд тверезий, а в дечому, як на молодого чоловіка, аж трохи запедантичний, Юрко Наумик тягати його з собою на проби по різних церквах Праги й околиць (на чимале здивування Панаса, який доти зеленого поняття не мав, що Наумик аж такий затятий захисник концертування на старих органах, котрі, згідно з Юрковим поясненням, на відміну від новітніших, гучніших і переоснащених технікою, зберегли ще круглий, непорепаний від зайвого роздмухування живий звук, здатний проникати крізь стіни і ще щось, чого вже Панас не добрав, а Наумик згодом не уточнив, хоча на це 0 нього не бракувало нагоди, оскільки Наумик намагався тоді мало не щодня брати Панаса з собою) й випитувати про Євгенове воскресіння, довго зупиняючися на кожній подробиці з проханням повторити щойно розповіджене, а зокрема допитуючися, і то досить прискіпливо, ніби Панас щойно не відповідав йому зовсім виразно, що таки ні, — чи не грав хто під час Євгенового воскресіння на органі? Мовпяв, нехай Панас не розуміє цього так, ніби в церкві мусіпо гриміти, аж поодинокі цеглини висипалися б зі склепіння, ні, цього він, Наумик, далебі й не твердить, а просто чи не торкався хтось зовсім легенько клявішів, так що це звучало майже як ледь вловне зідхання на подобу того, яке Панас міг почути, коли Юрко забирав руки з мануапів, даючи відзвучати органові, де, завмираючи, звук переходив у подих, котрий і уподібнювався до духу, що віє, де хоче, і що його Панас, попри наполегливі старання Наумика, ніяк не міг відрізнити від звичайнісінької луни, може, дещо розкотистішої, ніж звичайно, з огляду на порожню церкву, — так само, як Панас не годен був, попри те, що він дуже старався, постерігши, як Наумикові залежить на тому, вичути різницю між суцільним (за окресленням Наумика, який це наочно демонстрував Панасові, то стискаючи довгі плакучі пальці в кулак, то розчепірюючи їх порепаним на отворі на трикутні листки дзвоном) без жодних порожнин усередині, тугим, чистим звуком дерев’яних і металевих дудок та громом новітніх органів, наповненим залізним рапавим брязкотом, якого Ощипко не зауважував, наслідком чого Панаса й опадав невимовний сум з розпачу, що він ніяк не потрапить догодити Юркові, бо не міг же він, Панас, аби втішити прискіпливого музику, вигадувати й казати те, чого насправді не було?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”