Словник Української Мови
Буква
1. Те, що викликає сміх, має ознаки комізму; сміховинне, кумедне.
2. Естетична категорія, що відображає суперечності дійсності в смішній, невідповідній формі; художнє узагальнення, висміювання суспільних, моральних чи побутових вад через їхню внутрішню порожнечу та невідповідність суті явища.
Приклад 1:
Но це вовсє не означає, шо іграть його — заняття умалішонне й комічне. Потому шо, напом ню, етот гамбіт — концепт ідеологічний і філософський, а не тупо іг ровий.
— Невідомий автор, “020 Brinikh Mikhailo Shakhmati Dlia Dibiliv”
Приклад 2:
Бо на згадку про сучасного монаха асоціація ідей малювала йому щось дуже огидливе й комічне: якусь смішну фігурку, що лицемірно загрузла в усяких незрозумілих і нікому не потрібних догматичних дурницях і дрібницях і гадає, що коли вона їстиме пісну харч в акуратній точності по уставу та коли твердо віруватиме в filioque[72] або одкидатиме filioque, то матиме право на царство небесне — на те царство, де ростиме рай з якимись смачними яблуками і, мабуть, чи не з печеними ковбасами… Такі ченці і їхні «архімандрити» (а вже ж і саме слово «архімандрити» дихало сміховинною комічністю) інакше й не пригадувалися Лаговському, як у парі з якоюсь глузливою побрехенькою про них боккаччіївського типу або типу фабліо. І здавалося, що навіть дзвони в їхніх монастирях, котрі тонші — ті глумливо дренькотять-дріботять швидесенькими тонесенькими голосками: К нам, к нам, к нам, к нам, К нам, к нам, к нам, к нам, К нам, к нам, сиротам!
— Тютюнник Григорій, “Вир”