Історичний термін, що означає систему влади, за якої світський правитель (кесар) одночасно має верховну владу в релігійних справах, фактично підпорядковуючи собі церкву та її ієрархію; верховенство державної влади над церковною.
Конкретно: політична доктрина та практика у Візантійській імперії, де імператор вважався верховним арбітром у питаннях віри та церковного управління, що суперечило принципу симфонії влад.