казна

Приклад 1:
Та й хіба він, Минько, міг бодай на секунду припустити, що звичайнісіньке відчитування майбутнього на Пилип’юкових бляшаних картах так фатально скінчиться для професора Сороки, і то виключно завдяки випадкові, що до їхнього гурту підсяде той із п’ятого полку сухий, непоказний чоловік, котрого він, Минько, навіть не знав на ім’я і котрий, казна яким побитом, опинився в шатрі? Адже хіба хто очікував, що після того, як Пилип’юк усім заповість довгі літа, успіх у подальшому житті й навіть не абиякі достатки, як Максимові Хурі, що кількома роками пізніше переїде з Англії до Америки й там, завдяки своєму дедалі винахідливішому перукарству, вперше випробуваному на головах дивізійників, та відповідній кебеті виавансує мало не в мільйонери, — той сухий чолов’яга з риб’ячим профілем раптом, не спитавшися ні в кого згоди, вхопить бляшані карти, які загримлять у його руках, як гримучі змії, й заходиться кожному з чирв, дзвінків та винових краль, штудерно видряпаних шматком дроту на блясі з-під консервів, скоромовкою заповідати такі жахіття, аж йому, Минькові, та його товаришам стане волосся дуба й перехопить віддих і тільки згодом, уже після похорону професора Сороки, спаде на думку, що, властиво, усім їм світила б та сама доля, що й професорові, бож той чоловік із п’ятого полку, той непроханий зухвалець, який після досить таки незвичного відчитування присутнім їхнього маловтішного майбутнього, наче в воду канув, хоча він, Минько, згодом шукав його по всьому таборі, — той чоловік, видно, затявся накликати з небуття гемонських сил, котрі й справді почали були мертвотним слизом улялечковувати присутніх, паралізуючи серце й розум отрутою безпросвітку й розпачу, якби хлопці, що, за винятком професора Сороки, або походили з села, або з тих малих містечок, що ще мали досить тісний контакт із селом, і тому й визнавалися на певних проявах довкілля та на справжній, прихованій пов’язаності речей, — здатність, якої зі шкодою для себе переважно відбігали притлумлені багатоповерховими кам’яницями, поганим травленням і, головне, браком віри в Усевишнього перегодовані міщухи, — якби кожен із хлопців, чуючи наближення небезпеки, мимоволі не склав був пальців дулею (найдійовіше пугало проти сатани), як це дома, коли зі смерком починала швендяти нечиста сила, поспіль практикували в подібних випадках, — і їм усім нічого не сталося, єдиний професор Сорока, заплатив за це життям, внаслідок інтелігентської відірваности від землі та її цілющого струму чи то не здогадавшися, що треба таке вчинити, а чи (що теж не виключене) порахувавши дулю за давно спорохнявілий забобон, чим лукавий з утіхою й скористався.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— ну хоч би вранiшню каву, або на обiд — пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядає щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум’янцем з утiхи, що зараз його з’їдять, — можна також подавати який‑небудь джус, чи джин з тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного — щоб хтось сидiв по той бiк їхньої довбаної загороди, в якiй, здається, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгiєнiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, — хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збирається, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв — три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих квiтах — раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з елегантно завуженим листям — два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi їх день у день поливалося сiрчаною кислотою, — на мiсцi буйної кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, — найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй “зимовий сад”, ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна‑якiй з ряду‑йому‑же‑несть‑кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася їх вiдмивати, — але подлi американськi бур’яни вияви‑лися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, — а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди! ), — так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапує вода в раковину, i нiчим перекрити цей звук — навiть касети на поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу.
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”