ілька

Приклад 1:
Інколи вистачає й мачини, аби втримати людину від пастки, звідки нема вороття), бож тоді поліцаї ані не здивувалися (і це тоді, коли Федорові очі лізли на лоб), ані не поцікавилися, що ж бодай згрубша має на думці Перекотигора, виголошуючи подібні свідчення, які згодом у Федоровій пам’яті (попри вибачливі поправки на своєрідний Перекотигорин гумор, яким він не раз завдавав Федорові клопотів, бо Федір ніколи не знав, і йому здавалося, що того й сам Перекотигора не знає, коли той жартує, а коли говорить поважно) не трималися купи, а головне, взагалі не виглядали на щось бодай трохи подібне до свідчень про Ігоря, хоча тоді в поліції від дещо зарізкого, ніж звичайно, Перекотигориного голосу, — а зовсім не тому, що Федір, промацуючи зачудованим поглядом зосереджених, аж сонних поліцаїв, раптом помітив (серце зупинилося, і кров стала відкручуватися назад, даючи місце просвітам, подібним до ясновиддя), як в Ілька Івченка (що теж, як і вони, прийшов свідчити про Кам’янецького) фосфоризують очі, — час розтулився йому в легенях, як море розступилося перед біблійним народом, і в Федоровім мозку (який не слухав ні досить голосистої розмови затриманих з дрібною крадіжкою нечесаних молодиків за скляними матовими дверима, — молодиків він бачив на повен зріст, — і чомусь усі вони півколом стояли перед обвислим плечем поліцая, котре височіло над тулубом, замінивши плечі й голову, — щоразу, як сомнамбулічна секретарка на випростаних руках замість срібної таці з відрубаною головою, — той самий плавальний рух, — носила туди грубі акти, — ні приймача за диктовою з чотирма віконцями перегородкою, за якою нудилися друкарки, — приймача, який щось повчальне, можливо, й справді в рамках шкільної програми, розповідав про екзотичні країни, не надлузуючи Федорової свідомости) назавжди пролягла клейка стружка Перекотигориного голосу, від якого тоді Федорові лезами ворухнулося в грудях: Перекотигора бреше, і його брехня (Федір шлунком це відчув, хоч і не годен був пояснити собі, чому це так) незбагненним чином має якийсь стосунок до нього, Федора. Тобто, на перший погляд ніби й не містилося нічого особливого в тому, що Перекотигора викладав подробиці, які не лише не стосувалися, а й явно затемнювали справу, і в яких Федір навіть згодом на чисту голову не здолав добрати тями, як то трапляється, коли звичайнісіньке, буденне довкілля від незбагненних душевних поторків нагло учуднюється, вислизаючи в іншу площину, бож Федір тоді, особливо, як Перекотигора забрав слово, затято гнав від себе підозру, що Перекотигора далеко більше причетний до Ігоревої смерти, ніж Федорові того хотілося б, і тому він ходить по колу, споруджуючи між собою й іншими захисні мури, куди він, кільце за кільцем, втягує й Федора, хоч і не називає його на ймення (Федір лише згодом від Юска Дитинця довідався, що тоді Перекотигора мучився від певности, — а цю певність навіяв йому сам Федір, хворий від припущення, що Перекотигора міг вдатися до злочину, — що він, Федір, убив Ігоря, хоч і словом не прохопився про це Федорові, навіть тоді, коли вийшла на світло, — кривавіша за Сташинського, бо значно ширша й підступніша — афера Івана Садового, засланого кадебівцями з особливим дорученням прорідити найсвідомішу українську еміграцію, до числа яких потрапив і нічим, здавалося б, так дуже й не примітний Ігор), і тому на запити поліцаїв розповісти про Ігореві звички, а особливо знайомства й обставини, коли саме це скоїлося, Перекотигора й говорив, мовляв, «це сталося значно раніше від того часу, коли третя імператорська конкубіна веліла переламати ноги й руки моїй матері, як і значно раніше від того проблиску, коли я, зійшовши на перші висувні приступці головного каналу, помітив на підвісних доріжках, споруджуваних проскрибованими будівничими під час розливу, відблиск роси на диньоподібних півоніях, ще заки наполохана служниця встигла підхопити мене під живіт і внести в інше століття до неосвітленої спортової залі, загромадженої трапеціями, старими усвічникованими піянінами й розмальваними портретами колишніх власників холодниками на кшталт єгипетських домовин з нежилих евакуйованих помешкань, над якими висіли мокрі рушники, — це сталося на тому розтині світанкової свідомости, коли людина вперше відчуває — амебою, органами травлення, самими ядрами клітин, — усвідомлення мозком приходить значно пізніше, який потім розкладає світ на поняттєві шухляди, — що вона живе і до неї в колодязну живу колбу душі поволі, жовток за жовтком, спускаються дотики зовнішнього світу.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— Федір саме тоді зауважив (усередині все зупинилося, а тоді крізь легені почали падати кусні вогню, але він зусиллям волі якось зупинив цей обвал), що в Ілька фосфоризують очі точнісінько так, як вони фосфоризували в Тараса Нагірного, коли він і Федір, ледве впакувавши до єдиного вільного таксі Марійку, Оришку Козелець й Безручка з виваркою-барабаном та гускою (яка на прощання крізь вітрове скло вистромила з авта абрикосову шию в напрямку Федора й грудним голосом проказала «Gallia est omnis divisa in partes très…»), самі вскочили до підземного Гаражу за рогом, звідки, не чекаючи, заки поліція, яка щойно почала прибувати на місце колотнечі, ще здалеку розпікши сиренами повітря, закінчить облаву, вичистивши найроз’юшеніших з тераси «Під зеленим розмарином», — підвальними сполучними коридорчиками й тунелями, крізь які Тарас знаходив лише для нього вирізнювані з пітьми проходи, вийшли під двері української католицької церкви. Правда, тоді Федір, який дав себе тягти вперед Тарасові, часами мав враження, ніби вони мандрують не лише підземними гаражами (зрештою, не тягнися ж під усім містом суцільні гаражі?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”