гук

1. Фізичне явище, механічні коливання та хвилі в пружному середовищі (найчастіше повітрі), які сприймаються слуховим апаратом людини чи тварини.

2. Суб’єтивне слухове відчуття, що виникає внаслідок сприйняття цих коливань органами слуху; те, що чути.

3. (у лінгвістиці) Мовний звук, найменша одиниця звучання мови, що вивчається у фонетиці.

4. (розмовне) Чутка, непідтверджена інформація, що передається усно.

5. (заст., рідко) Голос, окрик.

Приклади вживання

Приклад 1:
– усе-та­ки з до­ко­ром гук­ну­ла з сінешніх две­рей ма­ти. Син уже не чув то­го до­ко­ру.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 2:
VI Тут же ми, ка­же ба­бу­ся, ди­вуємось то­му поїзду, а тут дівча­та як гук­нуть по се­лу: Ішли дру­жеч­ки у три ря­доч­ки, Ори­ноч­ка та й по­пе­ре­ду!. Дівич-вечір зби­рає вже Ори­на Ло­бодівна: хуст­ки по­да­ва­ла за Про­хо­ра Оса­улен­ка.
— Куліш Пантелеймон, “Чорна рада”

Приклад 3:
Як же вiд­пи­ли со­ро­чи­ни i гро­ма­да зiб­ра­ла­ся на по­ра­ду, ко­го на­чи­ни­ти сот­ни­ком, то усi ув один го­лос i гук­ну­ли: “А ко­му ж будь? Ула­со­ви­чу, Забрьощен­ку; яко­го нам луч­чо­го ська­ти?”
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Частина мови: іменник (однина) |