Словник Української Мови
Буква
1. Фізичне явище, механічні коливання та хвилі в пружному середовищі (найчастіше повітрі), які сприймаються слуховим апаратом людини чи тварини.
2. Суб’єтивне слухове відчуття, що виникає внаслідок сприйняття цих коливань органами слуху; те, що чути.
3. (у лінгвістиці) Мовний звук, найменша одиниця звучання мови, що вивчається у фонетиці.
4. (розмовне) Чутка, непідтверджена інформація, що передається усно.
5. (заст., рідко) Голос, окрик.
Приклад 1:
– усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати. Син уже не чув того докору.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”
Приклад 2:
VI Тут же ми, каже бабуся, дивуємось тому поїзду, а тут дівчата як гукнуть по селу: Ішли дружечки у три рядочки, Ориночка та й попереду!. Дівич-вечір збирає вже Орина Лободівна: хустки подавала за Прохора Осауленка.
— Куліш Пантелеймон, “Чорна рада”
Приклад 3:
Як же вiдпили сорочини i громада зiбралася на пораду, кого начинити сотником, то усi ув один голос i гукнули: “А кому ж будь? Уласовичу, Забрьощенку; якого нам луччого ськати?”
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”