Словник Української Мови
Буква
1. Власна назва, що позначає звуконаслідувальний вигук, яким передають крик зозулі або інших птахів із подібним голосом.
2. Розмовне позначення невизначеної, часто віддаленої або маловідомої місцевості (використовується у виразах на кшталт “жити/бути десь у гу-гу”).
Приклад 1:
Гу-гу-гу!.. Куріпочка злякано зиркнув на хазяїна, та лише зиркнув, бо треба було дивитись під ноги і слухатись його колін… Та й Петро вже не оглядався, вів Куріпочку просто на вози і гарби, де щойно порпалися татари, і коли долетів, то побачив: перед ним і його сотнею в хмарі білого пуху стирлувалося зо два десятки якихось пожмаканих, пошарпаних воячків.
— Куліш Микола, “Мина Мазайло”
Приклад 2:
А коли паровик, минувши депо, вилiтає в степ, вiн кричить не то радiсно, не то журливо: «Гу-гу-у!…» I от недалеко спускають пари: «Чох-чох!…» А я чомусь думаю, що паровик гудить спроволока так: «Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!» I Альоша провiв “капебеу”, мов голодний вовк у голоднiм i дикiм степу.
— Невідомий автор, “187 Sini Ietiudi Mikola Khvil Ovii”