грубість

Приклад 1:
Як вона могла пояснити, і то не лише Богданові, а й самій собі, чому вона, отака собі звичайна жінка, як сотні й тисячі до неї і після неї, вона, котра досі була, як усі, ходила, сміялася, плакала, жартувала, сердилася, народжувала дітей і попри це ніби й не існувала, оскільки дотеперішні її, Наталчині, вчинки й почуття становили ніби важко схоплювану розпливчасту частку рухливої світової плазми, ше не відірваної зблиском самоусвідомлення в окрему, відмінну від інших, клітину, крізь яку лише час від часу, то краєчком, то самим осердям її єства, проходили, випинаючися грудками, залишки нерозчленованих первісних сполук з майбутніх почуттів, зірок, предметів, живности й твані, — раптом розплюшила очі й прокинулася (звісно, завдяки появі в її житті неприсутнього Данила, хоча не виключене, що Данило лише за секунду витяг з її єства на поверхню те, що в ній давно наростало, не встигши набрати форми й цілі, однак уже розхитуючи душевні підмурівки, і поява Данила ніби відокремила з первісного хаосу воду від суходолу, котрий вже й сам от-от готувався виплисти на поверхню, наслідком чого вона, Наталка, наче вперше й розплюшила очі), і, ні з ким не порадившися, заочно записалася до коледжу на не абияке здивування знайомих, а найбільше Богдана (який спочатку нестримно розсердився і вперше за роки їхнього подружнього співжиття обізвав Наталку старою дурепою, а тоді трохи оговтавшися від несподіванки й вибачившися за свою, незрозумілу йому самому, грубість, врешті-решт таки погодився, тобто зрезиґновано прийняв до відома, що Наталка чи не вперше відтоді, як вони побралися, з незбагненною затятістю, зовсім новою в Наталчиній поведінці, наполягла на своєму, не слухаючи жодних Богданових умовлянь облишити нікому не потрібну, і то найменше їй, Наталці, обтяжливу халепу з навчанням на лікаря (і чого її раптом зсудомило на медицину, ну бодай вибрала б щось простіше? ), хоча Наталка на всі Богданові заперечення й повчання терпляче відповідала, мовляв, медицина і є для неї, Наталки, найпростіша наука, де жодних розумових вихилясів, саме лише запам’ятовування, а це навіть вона, Наталка, подужає, пам’ять в неї завжди була непогана, зрештою, он Іван Батюк, який уже дурний, аж мухи Дохнуть, більшого нудяра світ не бачив, а й він виклепав собі Диплом та ще й втішається чималою лікарською практикою, а щодо її, Наталчиного, запізнілого навчання, то в Америці цим нікого не здивуєш, інші, далеко старші від неї жінки, обтяжені дітьми й чоловіками, теж здобували докторати, адже не святі горшки ліплять, і чого їй, Наталці, не спробувати своїх сил, тим більше, що згодом, як вона після закінчення студій відкриє лікарську практику, ну, скажімо, за десять років, їй тоді сповниться тридцять дев’ять, що, як на двадцяте століття, не так уже й трагічно, — це навіть виплатиться, навіть якби тепер і довелося трохи залізти в борги, оскільки нехай і яка мала лікарська практика (таж хіба їхні знайомі-лікарі не гребуть лопатою грошей?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”