гом

Приклад 1:
Ним світи­ла­ся якась нез­ви­чай­на сміливість і ду­хов­на міць, ра­зом з яко­юсь хи­жою ту­гою… Парубок плівся по­ва­гом, по­зак­ла­дав­ши ру­ки на­зад се­бе; по­зи­рав навк­ру­ги своїми блис­ку­чи­ми очи­ма; іноді зу­пи­няв­ся й дов­го розг­ля­дав зе­ле­не нив’я. То зно­ву йшов; то знов ста­но­вив­ся де-не­будь на згірку- і знов ог­ля­дав по­ле.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 2:
Сам – пред­во­ди­тель; ро­дичі •- уряд­ни­ки справ­ник, суд­дя, підсуд­ки – все то зяті, ро­дичі зятів, племінни­ки… Як квоч­ка кур­чат зби­рає під кри­ла, так Ва­силь Се­ме­но­вич приб­рав до своїх лап цілий повіт… І все кру­гом мов­ча­ло, терпіло, слу­ха­ло й ро­би­ло на ко­ре­нас­тий рід панів Польських та все ниж­че, ниж­че на­ги­на­ло го­ло­ву пе­ред йо­го вла­ди­кою.,… XI Махамед Після смерті Ми­ро­на й Ма­ри­ни ли­ха до­ля, за­че­пив­ши край­ком слізьми змо­че­но­го кри­ла жит­тя Іва­но­ве та Мот­ри­не, май­ну­ла на інші ха­ти з більши­ми не­дос­та­ча­ми, злид­ня­ми – на кріпацькі ха­ти порізне­них лю­дей… Ко­зачі куб­ла об­гор­ну­ло ти­хе хлібо­робське щас­тя. Нас­та­ли ро­ки ко­хан­ня в полі та в ху­добі, скла­дан­ня вся­ко­го при­бут­ку, тяж­кої гос­по­дарської праці до­ма й на полі, та втіха дітка­ми, ко­го бла­гос­ло­вив гос­подь… Іван, ще ди­ти­ною нап­ря­мо­ва­ний по хлібо­робській] л До­розі, так її й дер­жав­ся.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 3:
От як го­рю­ють пан сот­ник у свiт­ли­цi, а пан пи­сар за по­ро­гом, да­лi сей i ви­га­дав – бо вже на ви­гад­ки зав­зя­тий був – та й ка­же: – Соблаговолiте, па­не сот­ни­ку, да­ти ме­нi по­ве­ле-нiє о сок­ру­ши­тельном пре­лом­ле­нiї сiєї трик­рат­но опо-га­нiв­шої хво­рос­ти­ни, я же нинє суть у ран­зi ле­пор­та, бо са­мi со­зер­цаєте яс­ни­ми, хо­ча i не вми­ти­ми, ва­ши­ми оче­са­ми, що не­умiс­тим єсм з нею у чер­тог ваш. Почухав го­ло­ву пан Ула­со­вич, дов­го ду­мав, да­лi й ка­же: – Себто, по-ва­шо­му, пе­ре­ло­ми­ти хво­рос­ти­ну; так ти-бо ка­жеш, що се вже не хво­рос­ти­на, а ле­порт об на­шiй сот­нi, так щоб ча­сом не бу­ло нат­рус­ки вiд стар­ших; бо i сам здо­ров знаєш, що пан пол­ко­вий пи­сар щось до нас до­би­рається i так i пiдг­ля­да, щоб мок­рим ряд­ном на нас на­пас­ти.
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”