Словник Української Мови
Буква
1. Звук мови, що утворюється відносно вільною течією повітря через ротову порожнину, коли повітряна струна не зустрічає перешкод, а голосові зв’язки вібрують; один з двох основних класів звуків мови (на противагу приголосному).
2. Літера, яка позначає такий звук на письмі.
Приклад 1:
Усе свідоме духовне життя української нації — майже суцільна опозиція, тихий або голосний опір тискові й нівеляції. Опір цей неминуче переходив із суспільного поля на територію душі окремої людини, заторкував її екзистенційні глибини, а це вже — матерія поетична.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
Приклад 2:
— катапультуватися в вiбрую‑чу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi всi виходи з себе, окрiм єдиного — через верх, але для нашої доби, хоч по сутi й пост‑християнської, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в оргiастичне свято вселенької єдностi: ми, кожен зосiбна, безнадiйно зараженi проклятою свiдомi‑стю ваготи й ущiльненостi власного “я”, i тому переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у моєму тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, — заговорив: десь через зупинку обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”
Приклад 3:
Чистий голосний пiдбасок та понятний!.. От Наум i дума: “Бачив я слiпорожденного, що читав псалтир так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться… хiба чи не хваста?
— Самчук Улас, “Марія”