герасим

Приклад 1:
— спав на думку перевірити в Михася Пилип’юка на бляшаних картах, яку їм усім, а зокрема професорові Сороці, за котрого він, Минько, особливо потерпав, готують в Англії долю, а тому й, — очевидна річ, нічого не прозраджуючи професорові про справжні наміри, аби він не образився й передчасно не пішов геть, — завів професора Сороку до Пилип’юкового шатра, де зібралися були Данило Кирипюк, Максим Хура, Герасим Королівський та Олесь Тарашук, які вже давно підбивали його, Минька, попитатися долі з Пилип’юкових карт, тим більше, що Пилип’юк мав щасливу руку й ніколи не наврочував своїм клієнтам лиха, — і це зовсім не з тієї причини, що йому, як зауважив Денис Лосів, бракувало належного зору, аби справді розгледіти на обрії, які смертельні жахи чигають на бідолашного небораку, котрий зважився глипнути крізь щілину у прийдешнє, а тому, що Пилип’юк, як це не раз у його, Миньковій, присутності тлумачив Кость Селезненко, притягав із непроглядного мороку тільки позитивну енерґію, лишаючи осторонь усе загрозливе й потворне, яке, не пробуджене до буття належною увагою, розчинялося в повітрі, так і не наблизившися до людини, бож хіба не саме цим способом Пилип’юк відчитав із карт, а чи просто, змусивши матеріалізуватися конкретними вчинками свою волю, виворожив — Олексі Городнику, Сашкові Олочієві, й Ґенкові Харчукові грошову фортуну, що наступного ж дня не забарилося й здійснитися, наслідком чого всі троє отримали, щоправда, незначні грошові перекази, які тішили серце не так тими кількома доларами, що, звісно, теж не псувало каші, як радше нагадуванням, що про них, дивізійників, оголошених воєнними злочинцями за ілюзії під егідою вже виразно приречених на поразку німців виборювати зі зброєю в руках вільну Україну й потурених за колючий дріт, освітлюваний вночі прожекторами й стережений круглодобово з чатівень, аби ніхто не втік на волю, ще хтось думає не як про зрадників батьківщини, якої не поталанило вирвати з тюрмища народів, а як про знедолену, цьковану з усіх боків власну кров, — а Ґенкові Харчукові ще й приплив з Америки пакунок від далекої родички, про котру Ґенко й гадки не мав, — наочний доказ ефективности Пилип’юкових консультацій Провидіння чи, як казав Панас Коломиєць, мурашкових доїнь попелиць долі, що, очевидна річ, надало йому, Минькові, належної відваги й зміцнило врешті- решт на переконанні, мовляв, незалежно від того, чи хто вірить у відчитування майбутнього з карт, чи ні, відвідини в Пилип’юка не лише нікому не пошкодять, а може, як своєрідна душевна профілактика, якою за жодних обставин не варто нехтувати, ще й дещицю підбадьорять, скріпивши приємною вісткою, самопочуття професора Сороки, котрому він, Минько, якби на те Божа воля, ладен був і небо прихилити за вушка. Та й хіба він, Минько, міг бодай на секунду припустити, що звичайнісіньке відчитування майбутнього на Пилип’юкових бляшаних картах так фатально скінчиться для професора Сороки, і то виключно завдяки випадкові, що до їхнього гурту підсяде той із п’ятого полку сухий, непоказний чоловік, котрого він, Минько, навіть не знав на ім’я і котрий, казна яким побитом, опинився в шатрі?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”