гав

Приклад 1:
По­вертівши в ру­ках вир­ва­не жи­то, він ски­нув очи­ма на дру­гий бік межі; зно­ву гля­нув на свою ни­ву, на­че рівняв дві ни­ви між со­бою,- і про­мо­вив вго­лос: “Бач… на на­шо­му полі жи­то кра­ще, ніж у дядька Ка­бан­ця: моє та­ке гус­те та гон­ке, а в йо­го – лед­ве од землі одлізло -ни­зеньке, жов­те, зас­мок­та­не…” Не вспів до­ка­за­ти ос­таннього сло­ва,-чує: не­да­ле­ко, з-за жи­та, хтось співає… Він при­таїв дух; нас­то­ро­шив уші, слу­ха… Го­лос тон­кий, гнуч­кий, дзвінкий, так і роз­хо­див­ся на всі бо­ки: то роз­ля­гав­ся в ви­сокім прос­торі; то слав­ся по землі, по зе­ле­них жи­тах; то за­ми­рав од­да­ле­ки на по­лях роз­ло­гих; то вли­вав­ся в ду­шу якимсь несвідо­мим щас­тям. Парубок сто­яв, як за­ча­ро­ва­ний.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 2:
Спершу ти­хо, про­тяж­не ви­ли­ва­ла­ся пісня, й чут­но у ній бу­ло ту­гу не­ви­мов­ну, плач гіркий-за­дав­ле­ний; далі го­лос все дуж­чав, міцнішав, роз­вер­тав­ся на всі бо­ки і, як зимні за­во­ди вітру, роз­ля­гав­ся жур­бою по пус­тельно­му по­лю… Тільки мені й па­ри – що очиці карі… – лунала пісня; а по­ле, мов ще дуж­че по­чорніло, аж на­су­пи­лось… XXV Козак – не без щастя, дівка – не без долі Вернувся Чіпка до­до­му та за­раз ки­нув­ся по ха­зяй-р,ду – не заг­ля­нув і в ха­ту. Ма­ти тільки ба­чи­ла, як він ове­ча­там підкла­дав про­ся­ної со­ло­ми.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 3:
Оттак во­на i дов­го са­ма со­бi роз­мов­ля­ла, яж по­ки у ха­тi зов­сiм ста­ло тем­но, що хоч око ви­ко­ли… Аж ось на ву­ли­цi за­гав­ка­ли со­ба­ки, во­на й ка­же: “Ану, ко­ту­сю, вiдк­рий свої очи­цi i пос­вi­ти, чи не во­ни се йдуть?” Кiт як розп­лю­щиться, як гля­не своїми очи­ма, так так як жар за­ся­ли, а Яв­до­ха i ба­чить, що йде Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха, ко­но­топський пан сот­ник, а за ним пи­сар йо­го, Про­кiп Ри­го­ро­вич пан Пiст­ряк, i щось у ру­ках i пiд пле­чем щось не­суть; от во­на за­раз шат­ну­лась, дос­та­ла ка­га­нець, пiд­нес­ла до ко­та, тер­ну­ла йо­го про­ти шерс­тi, так iск­ри з нього i по­си­па­ли, i во­на зас­вi­ти­ла ка­га­нець, пос­та­ви­ла на стiл, а са­ма по­лiз­ла пiд стiл чо­гось-то дос­та­ва­ти.
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”