Приклад 1:
Очевидно, з хвилиною, як Тадзьо ступив на Вашінґтонський міст, він одразу втямив, що авта зупинилися не через страйк чи автокатастрофу, а тому, що над Гудзоном, тримаючи задля рівноваги впоперек довгу залізну палицю, високо в повітрі вибалянсовує Святослав Галунька майже так, як згодом вихилявся Чоботаренко, — тільки без залізної палиці, — уздовж неонової кодоли, що її Безручко розкинув над Римом із викладової залі українського католицького університету, щоб повз баню святого Петра, яка на очах Тадзя запала всередину зм’яклим коренеротом, що його Тадзьо вперше тоді, як галайстра Дармолинських потягла його на морську прогулянку, побачив на пляжі Коні-Айленду, — а тоді підвелася, виструнчившися й поділившися в повітрі на зразок одноклітинних (при тому не зменшившися, а набравши циклопічних розмірів, аж Тадзьо ледве зміг умістити це видиво в свідомості, яка раптом зробилася затісною) на свіжовідреставровані бані Київської Софії, котрі затулили собою половину зоряного неба, кинувши заграву на решту високости (з чого Тадзьо одразу ж здогадався: це тому Київ так тріюмфально унедійснив віками безнастанно прославлюване місто, — хоча в Тадзьовому серці Київ ані трохи не поступався жодному вічному містові в світі — Київ витримав, а невідомо, чи Рим витримав би, якби в ньому триста років просиділи старші браточки, — бож чи не так, за твердженням професора Галамаги, який не раз пригадував Тадзьові, що всі Аларіхи, Одоакри й Теодоріхи були немовлятками супроти російських лещат, у які затисли Україну, — і чи не так пустельні піски поглинали, значно пишнішу за Рим, Ніневію з її терасованими садами, храмами й палацами царя царів з багатомовними народами? — це тому Київ так легко унедійснив вічне місто, що він — не загиджувана червоними єдинонеділимниками столиця мазепинської нації, призначуваної імперськими упирями на небуття, — а столиця всього людства, віддих землі з ротом-отвором біля пам’ятника Кобзареві, крізь який сам Всевишній, унедійснюючи смердючі мури з кабанячих писків, вимовляє джерельне слово, що втримує життя на землі, як це розповідали в Києві Стефанії Повзик, котра їздила на Україну під час нової хвилі арештів, — а що це так, Тадзьо і без розповідей відчував з певністю, ані трохи не меншою, ніж та, що — Тадзьо — Тадзьо, а не, скажімо, Степан Дубовець, який божився Тадзьові, що коли за німців вибухав Хрещатик, замінований радянцями, він, Степан Дубовець, на брамі будинку число сім, від якого лишилася купа каміння й рур, бачив, завішений брудною марлею вхід до підземного царства, — а якби це не відповідало дійсності, то хіба Київ височів би тепер отак посеред океану, де розтопилися льодовики Антарктики і де виринали нові материки?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
