есесівський

Приклад 1:
Властиво, тієї миті, як дядько Арістофан Молило, а згідно з законними англійськими паперами, Арістофан Маклелен, підвів його, Лужного, до, як щойно згодом він, Лужний, роздивився, незвично ставного, пружинистого атлета, перетворюваного сонцем із відчиненого вікна на обведену блискавкою одноплощинну темну постать, що стояла до нього, Лужного, боком, оскільки Безручко саме щось говорив Роксоляні, дядьковій небозі, називаній на честь однієї з рано померлих Молилових сестер Роксоляною-Персефо- ною, — тієї миті, як дядько вимовив Безручкове прізвище і той обернувся на голос, ніби виступивши з блискавки, як з гадючої шкіри, котра соняшними сочевичинами метнулася по підлозі, він, Лужний, поковзнувся й мало не розпластався на паркеті, і то зовсім ке від незвички після понад шістьох років, унутрішньо видовжених для нього, Лужного, на ціле століття, — уперше ходити по надто вихлястрованому й вивощеному, загромадженому коштовним непотребом помешканні, а тому що його надто несподівано різонув колір Безручкових очей і волосся, які, мов у кошмарах, пронизали серце й виссали кров, хоча доти він, Лужний, не слабував на жодні упередження проти навіть зовсім безбрових бльондинів із нестерпно синіми, майже, як у сіямських котів, аж туркусовими очима, бож хіба кожний такий бльондин мав конче бути есесівський виплодок? — однак ця настороженість, чи радше особливий, підсилюваний то жахом, то аж солодкою млостю неспокій, який ніби затявся поставити дотеперішні його, Лужного, уявлення про світ і самого себе на голову і який виник перш, ніж він, Лужний, досить мляво, чуючи, як йому краплі поту огиднолоскотливими цівочками течуть за вухами й під пахвами, потис жилаву Безручкову правицю, — цей неспокій ще посилився, коли наступного ранку, простуючи до озерця на межі з дядьковою садибою, він, Лужний, угледів Безручка, що встиг викупатися і йшов голий, розмахуючи рушником, яким він, зауваживши Лужного, ледачо завинув стегна, а тоді привітався, змусивши його, Лужного, мацнути повітря, шукаючи опертя, щоб йому остаточно не випливла земля з-під ніг, бож заки він встиг озватися, його погляд прилютувався до Безручкових тепер виразно карих очей і антрацитного відтінку трохи закучерявленої шевелюри, в котрій проти сонця зблиснули чи то краплини води, а чи, ховаючися, короткі крильця на подірявленому повстяному, майже без крисів брилику, що від хуткого дотику Безручкової правиці розчинився в ранковому промінні, мимоволі спонукавши його, Лужного, вибалушитися й на Безручкові щиколотки в очікуванні, що зараз він там побачить ремінці крилатих сандаль, котрих він однак не роздивився, ймовірно, й тому, що Безручко по литки тонув босими ногами в подекуди серед левадних заглибин залитою водою траві,проте він, Лужний, не годний далі стримуватися, дарма що голос йому зрапавів і слова ледве протискалися з пересохлої горлянки, оскільки він чітко усвідомлював, що в таких випадках найліпше нічого не питати, тому що кожний подальший запит дедалі неприхованіше віддаватиме його, Лужного, на ласку Безручкові, який лише зловживатиме своєю владою, виснованоюз його, Лужного, секундної неопанова- ности, котра завдяки незначній іскрі в мозку, страшнішій від землетрусу й вулканних вивержень, кидає життя людини в інше річище, унедійснюючи все, що було доти, — проте він таки спитав, яким побитом він, Безручко, ще вчора мав сині очі й майже біле, таке світле волосся, а тепер він — брюнет з карими очима?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”