джин

Приклад 1:
— й вийняв із грудей старчикове кресало, хоча саме тому, що кресало опинилося в повітрі, з океану, як джин з відкоркованої пляшки, й виснувалася та циклопічна вогняна куля, що виключно завдяки блискавичному втручанню Віктора Платоновича, замість спопелити Цизя, а за ним і весь світ, а, може, й усю світобудову, лише спаралізувала Цизьові лівий бік, сповнивши неповороткого каліку назавжди неослабним, з роками дедалі глибше усвідомлюваним подивом, якими звивистими шляхами Провидіння веде чоловіка, часто всупереч безголовій людській волі, до власного призначення, бож заки все це сталося, Цизьо наперед знав: тієї секунди, як він вийме з грудей старчикове кресало, його чекає неуникненна смерть, але саме ця смерть, якої він досі так боявся, нишком соромлячися й потерпаючи за цей нічим не поясненний страх, котрий коштував йому не одну безсонну ніч, насідаючи ядухою на груди, — ця сама смерть перестала його жахати тієї миті, як кентавр трохи докладніше заходився викладати йому свій погляд на дитяче виховання. Властиво, коли Віктор Платонович завів розмову про дитяче виховання, Цизьо лише тоскно передчував небезпеку, не припускаючи, що вона вже поруч, бо хіба йому було втямки, що він подарує кентаврові старчикове кресало в повній свідомості (він поняття не мав, звідки раптом з’явилося в ньому це знання, не затьмарене найменшим сумнівом, що це саме так і станеться): щойно кресало залишить його, Цизьові, груди, він упаде мертвий, але заки він помре, — нехай це навіть триватиме лічені секунди, — він, Цизьо, який заледве марно не звікував на цьому світі, не відчитавши знаків, що їх йому час від часу посилало терпляче Провидіння, нарешті добіжить свого призначення, про яке він і не здогадувався доти, доки кентавр не заходився йому, Цизьові, докладно вияснювати, закликаючи небо й землю в свідки, як він, кентавр, ладен перебрати на себе будь-які митарства, — та й жодні труднощі його не лякають, — аби йому тільки пощастило запалити бодай малий, завбільшки зі сливку, вогник у людській душі, як колись запалив у ньому самому Петрусь Саламаха, — признання, від якого в Цизя попливла палуба під ногами, оскільки тієї хвилини, проте зовсім не тому, загрозливо хитнуло корабель, зі слів Віктора Платоновича (щойно він докинув, мовляв, після відвідин Насті, він, кентавр, заки остаточно присвятитися дитячому вихованню, ще мусить податися на Україну, тобто, властиво, до Мордовії, куди загнали всю Україну), в нього, в Цизя, влучила розпечена праска: Господи, матінко Божа й усі святі, який же він, Цизьо, неотеса з ледачою душею й мозком!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— ну хоч би вранiшню каву, або на обiд — пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядає щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум’янцем з утiхи, що зараз його з’їдять, — можна також подавати який‑небудь джус, чи джин з тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного — щоб хтось сидiв по той бiк їхньої довбаної загороди, в якiй, здається, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгiєнiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, — хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збирається, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв — три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих квiтах — раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з елегантно завуженим листям — два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi їх день у день поливалося сiрчаною кислотою, — на мiсцi буйної кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, — найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй “зимовий сад”, ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна‑якiй з ряду‑йому‑же‑несть‑кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася їх вiдмивати, — але подлi американськi бур’яни вияви‑лися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, — а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди! ), — так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапує вода в раковину, i нiчим перекрити цей звук — навiть касети на поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу.
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”