дзеркальце

Приклад 1:
Властиво, коли Дзиндра витяг з череска на поясі й показав Ковжунові зі світлого чавуну дзеркальце, яке, якби не вага, радше скидалося на приплющене збоку куряче яйце, що бовталося всередині, як Онуферко його поторкав, а тоді на кількаразове підбадьорення Дзиндри, приклав до вуха, попередньо стріпнувши приплюснуту кульку, Ковжунові майнула думка, чи Дзиндра, бува, не жартує, оскільки Онуферко ще з першої зустрічі запримітив Дзиндрину схильність жартувати там, де, як на Онуферка, воно не конче виглядало доречне, хоча, з другого боку, Дзиндра визначався подекуди аж надмірною делікатністю, і ця, зрештою, не така вже й разюча, як радше дошкульна невідповідність між Дзиндрою, який він, за Онуферком, мав би бути (а хіба це не властивість людського сприймання, що, боронячися від навколишнього вічно змінного хаосу, розтинає дійсність на бодай тимчасово нерозсувні уявлення й поняття, бо кожен дикий наріст, кожен цвяшок, що негадано випинається з такої випаленої розумом плінфи, наближає небуття, і тому й заходить така невідповідність між Дзиндрою, який він мав би бути?) і тим, як це його зафіксувала Онуферкова свідомість, і споруджувала невидиму перегородку, котра заважала Ковжунові остаточно наблизитися до Дзиндри, що, звісно, це помічав, тільки з якихось вищих міркувань, недосяжних Онуферкові, або, як це собі на схилі життя пояснював Ковжун, просто шкодуючи загонистого хлопця й уділюючи йому дещицю часу на остаточний, виважений вибір, зволікав унедійснювати цю душевну перегородку, — але коли Ковжун постеріг, як із Дзиндриної долоні дзеркальце-яйце, котре, він, Онуферко, щойно тримав у пальцях, розкручується тим самим променем, що його він, Ковжун, бачив на Червоній горі і на мить навіть прочував у грудях, а потім, завмираючи, споглядав у Київських печерах, куди його тієї ж ночі водив Дзиндра, бож Онуферко відразу впізнав: чаша з Господньою кров’ю містила той самий, згорнений у яйце, шкаралуща якого з-під набіглої посередині вапняної бганки широко вилонювалася на боки жовтолистою чашею, Божественний промінь, час від часу уділюваний людству вищою силою, аби надихнути знедолених надією й світлом, перед котрим розвіюються сірчаним порохом залізобетонні щелепи зла, — він, Онуферко, тоді й відчув у собі ту блискавку: невже це сам Всевишній у подобі Дзиндри приходив на землю (ні, не сам, Його Онуферко відразу відчув би!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
синочка”, — то була цiлком самодостатня творчiсть, в якiй твоє власне фiзичне незадоволення важило не так‑то й багато, — залишившись сама — бо вiн, завинувшись у довгополе, схоже на шинелю пальто, одразу пiрвався кудись на помивку: звичайка досить хамська, коли вдуматися, але й це тебе тодi не зразило, — ти муркотливо потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки, з хрипкуватим смiшком, — ну от тебе нарештi й виїбли, подруга, так‑таки прямим текстом — виїбли, уперше в життi, бо доти все бiльше — годили, панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут просто взяли та й трахнули по‑мужицькому, без церегелiв, — i, дивно, навiть ця думка не була неприємна, i коли ти витягла з сумочки дзеркальце, наперед страхаючись того, що в ньому вгледиш — на третю добу неспання, по всiх викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце то фестиваль видався! — то й сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле до стану твоєї автентичної вроди — делiкатне й худеньке, сливе дiтвацьке, виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала, але в дзеркалi не бачила вже хтозна вiдколи: ти вернулась до себе, ти була вдома, — а вiн сидiв у ногах лiжка, курив i дивився, його невiдривно звернене до тебе промiнно‑заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, — вряди‑годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усмiх, поцiлувати вистромленi з‑пiд вiдкоченого пледа соски й знов дбайливо, по‑селянськи неквапно, як своє добро, вкутати тебе аж пiд шию, подати чашку з кавою, “гляди, не розхлюпай”, i ти тут‑таки й розхлюпала, затрусившись хихотiнням, “а я тепер цей плед виставлю — i пiдпишу, ким заляпано”, — i, зненацька: “Чого ти плакала?”
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”