дзеленчання

Приклад 1:
Львів: секвенції психозу До Львова я вперше потрапив, коли поїхав навідати колишню дружину, свою першу дружину (першу й останню, якщо вже бути відвертим), вона мешкала в якійсь занедбаній мансарді, де винаймала крихітну комірчину; це було десь близько центру, однак у такій із дільниць, які непоправно нагадують окраїну (лише у Львові є такі місцини — з густими заростями кленів і тополь, де гніздяться зграї чорних ворон; із удавано лісовим ландшафтом, в якому легко заблукати; зі старими обдертими будинками, оточеними, втім, міцною кованою загорожею: на кожному будинку ще видно залишки барельєфів чи химер, кожен має якісь свої особливі прибудови, башточки з прапорцями й флюгерами, і в кожного на фасаді ще зберігся вираз обличчя колишнього власника або принаймні зіржавілий годинник), загублені дільниці, де лише дзеленчання невидимих трамваїв запевняє в близькості середмістя. Дружина винаймала крихітну комірчину в мансарді, поділеній тонкими перегородками на добрих півтора десятка вузьких, схожих на шкільні пенали кімнат.
— Невідомий автор, “036 Izdrik Iurii Fleshka 2Gb”