дивакуватий

Приклад 1:
Справа в тому, що Федуляк, загалом надиво чітка й твереза людина, любить інколи пуститись берега, — а втім, не виключене, що це просто його продухвина, завдяки якій він досі й тримається на поверхні, — пуститись берега й побалакати про свій винахід, елеватори майбутнього, котрі нібито покликані започаткувати нову добу в споруджуванні зерносховищ світу, мовляв, майбутяни за допомогою різних, за визначенням винахідника, «Федулякових розрядів» електрики з звичайнісінького повітря ліпше, ніж із цегли, вибудовуватимуть ціпі міста чи щось подібне, — оскільки це матерія, далека від його, Павлових, зацікавлень, то він не Гарантує за цілковиту точність переповіджуваного, може, в тих проектах і міститься щось більше, ніж то здається на перший погляд, однак зараз ідеться не про здійсненність повітряних засіків, в про те, що коли Федуляк заведе мову про свої елеватори майбутнього, нехай Цизьо його спокійно вислухає, тому що Федуляк, здавалося б, винятково неулузненний, практичний і розсудливий, на пункті елеваторів майбутнього — дуже тонкошкірий і перестає розуміти гумор, наче це зовсім не той Федуляк, який…) Цизьові усе й залагодить, щоб (тільки нехай Цизьо про це, не доведи Господи, зайво не плескає язиком, він, Павло, не має жодного наміру обмовляти Федуляка, а ще менше заглиблюватися в те, де правда, а де вигадки, про це вже нехай звітує інженер сам перед власним сумлінням), щоб нібито остаточно не занехаювати колишньої практики, набутої в діпівських післявоєнних таборах, а згодом належно вдосконалюваної у Шляйсгаймі в Мюнхені, де винахідливі земляки (а серед них буцімто й Федуляк не пас задніх) постачали за дуже помірковану винагороду своїм і так зашарпаним долею і різними комісіями землякам рятівні посвідки й дипломи, хоча, звісно, виеміґрувавши за океан, інженер Федуляк завдав собі труду, заки інші чухали потилицю, здобутися й на дещо солідніший фах і якось приліпитися до нафтової справи, і вже нічим незаконним не займається (хібащо принагідно, і то радше задля спорту, аби не зледачіли душа й мозок, — мінімальне відхилення в його солідній практиці, яке не йде в рахубу); отож щодо законности, Цизьо може бути цілком спокійний: інженер Федуляк розвинув зовсім інше поле діяльности, ніж виготовлення миршавих папірців, але Цизьові, як землякові, він, самозрозуміла річ, допоможе, адже він, Павло, живий свідок, як Федуляк багатьох витягав з халепи, ухистившися при тому й себе не покривдити, бо хоча Федуляк у дечому, як на Павла, й дивакуватий (ніби й ділок і, як трапляється нагода, добрий хапко), проте в нього в грудях б’ється справді людяне серце (як це можливе, відоме лише Всевишньому, чому в одній і тій самій людині містяться комірчини, котрі ніби виключають одна одну), і тому Цизьо нехай зараз не журиться, побиваючися за тим, чого однак не повернути, а прямує за ним, Павлом, негайно до води, заки на берег ще ніхто не припхався, й трохи поплаває, змивши з обличчя карнавальні мальовила, а з чуприни витрусивши конфеті й півнячі пера, перш ніж розпочинати День, оскільки так рано однак нічого робити: Федуляк удосвіта не Урядує, а приходить значно пізніше, — як у цьому згодом Цизьо й переконався, перегодя вже не як прохач, а як Федуляків помічник, а згодом і компаньйон, аж до свого на два роки відкладеного від’їзду до Сполучених Штатів щодня навідуючися до інженера, котрий і дійсно не лише заопікувався Цизьом, встановивши під час першої ж зустрічі, що Цизьо доводиться йому, Фвдулякові, далеким кревним, мовляв, Цизьова прабаба й Федулякова — рідні сестри, з яких одна виїхала за океан, а це зайва спонука, щоб допомогти своєму, нехай і далекому, родичеві, з яким у четвертому поколінні доля звела його докупи, а й зовсім конкретно спричинився до Цизьових, згодом не абияких статків, намовивши Цизя спочатку йому, Федулякові, дещо залагоджувати, а тоді, переконавшися, що на Цизя можна покластися, як на самого себе, і вступити з ним, Федуляком, у спілку, за умови, що Цизьо провадитиме головне у Сполучених Штатах і трохи в Австралії деякі його, Федулякові, справи, частково пов’язані з посередництвом у продажу й купівлі нерухомих і рухомих посіпостей, а також ввозом і вивозом певних дефіцитних товарів, — операції, які на Цизьове чимале здивування й справді (і то щораз ліпше) пішли, попри те, що доти Цизьо нібито ні в чому не виявляв меркантильних здібностей, котрими його на рівнику не інакше, як таки обдарував болотяний старчик, скерувавши Цизя на стрімку стежку багатства, яке не скрутило Цизьові м’язів, може, пише тому, що Цизьо до самої смерти ставився до нього з осторогою з тієї простої причини, ЩО глибоко в Цизьовій душі не вгасало переконання: хоча він, Цизьо, нащадок бідарів з досі ще гнобленої червоними єдинонеділимни- ками батьківщини, тепер і власник якогось десятка хмаросягів, хоча йому ніби самі собою тепер і ростуть прибутки, не дарма ж мовиться, що гроші прикладаються до грошей, — усе це кожної миті ладне без сліду щезнути, як щезнув старчик у глибинах океану, і тому треба поспішати, заки всі ці статки розвіються з вітром, і закласти одну, другу українську школу, музей, катедру українознавства при більших американських університетах чи просто допомоговий фонд, що Цизьо ретельно й чинив, і то зовсім не тому, як це твердили деякі заздрісні, розсварені невдахи, яким, попри Цизьову готовість скрізь допомогти, не вдавалося нероздільно перетягти Цизя на свій бік, оскільки Цизьо (може, й справді під впливом своєї соборницької Марини) допомагав і католикам, і православним, і сектярам, і східнякам, і західнякам, не прислухаючися до того, чи хто плескає, що такі добродійства списувалися за рахунок податків, мовляв, Цизьові просто вигідно (а хіба так не робив Джус та інші? ), замість платити гроші до чужої скарбниці, давати їх на добродійні та ще й на патріотичні цілі, впольовуючи нараз аж двох зайців (так наче Цизьо був бездушною креатурою, яка молилася лише до Святого, Всемогутнього доляра, що вижер У людині місце Отця і Сина і святого Духа), — а тому що Цизьо, не виключене, завдяки тому невідчіпному відчуттю, що ніколи не вивітрювалося в нього: мовляв, він Цизьо, лише тимчасово з ласки старчика користується проминальними статками, — коли не цілком (дещо в людині з віком міняється, і на те нема ради), то бодай там, де йшлося про суттєве, залишився колишнім Цизьом, тим, хоч тепер уже й не моряком, однак усе тим Цизьом, яким він був, ще заки в його руки самі почали пливти багатства, що його Цизьо до глибокої старости (бо хоч йому й рано відняло лівий бік, жив він довго, втішаючися онуками й правнуками), попри всю очевидність, яка ніби спростовувала Цизьові внутрішні настанови, сприймав як щось не зовсім дійсне, тобто трохи й дійсне, лише безмежно від нього, Цизя, віддалене, — майже так віддалене, як і того ранку, коли Павло Кашуба вперше привів його, Цизя, до інженера Федуляка, котрий ТОДІ з перших слів приголомшив Микиту своїми розповідями про елеватори майбутнього, побудованими, чи як одразу ж спростував федуляк, вписаними в повітря лише за допомогою протилежних течій струму, видобуваними спеціальним Генератором-розпилювачем, елеватори, в яких зберігатиметься зерно і ліпше, і певніше, ніж у цегляних чи цементних, тому що вистачатиме увімкнути два зворотні струми, унапрямлювані електричною центрифугою, що її він, Федуляк, відповідно припасував до цього, і звичайнісіньке повітря, де в різні боки летітимуть пришвидшеними потоками атоми, перетвориться в найміцніше вмістилище для зерна, — оповідь, котра в першу мить, хоча Кашуба й підготував його до цього, і спантеличила, і вибавила Цизя, байдуже, що він, звісно, не показав виду, бож його батьки, заки перебратися до Ріо-де- Жанейро, ше сіяли серед викорчуваного пралісу пшеницю, і він, Цизьо, знав, як виглядають засіки, а тому й не годен був уявити, як це раптом тонни зерна, ні сіло, ні впало висітимуть у повітрі в обтічних, як велетенські рибні міхурі, прозорих зерносховищах, і чому інженер Федуляк, який так тверезо говорив про інші речі, бувши, як згодом Цизьо не раз пересвідчувався, не лише тямущим, а й винятково спритним ділком, що обома ногами стоїть у дійсності, бож самі прибутки не залітали до кишені, — і Федуляк не полював на журавлів у небі, віддаючи беззастережну перевагу синиці в руці, — чому цей самий Федуляк витрачав стільки енергії на вимальовування перед незнайомим Цизьом примарних елеваторів майбутнього, аж у Цизьові ще тоді ворухнувся сумнів, чи не гніздиться, бува, в кожній людині щось таке, що їй не належить, як кресало старчика в його власних грудях, хоча цей сумнів одразу ж затемнив собою інший, не менш настирливий здогад, а саме: чи не треба Федулякові оповідки про елеватори майбутнього сприймати не надто дослівно, — бо ануж на них інженер (трохи незвично, але Кожен має свій особистий підхід до людини) перевіряв вдачу чи умовну реакцію своїх клієнтів, знайомих і боржників?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”