духівниця

Приклад 1:
— а зовсім не з вістки про Діянину смерть напередодні його весілля з Ольгою, котрої він так ніколи й не полюбив, може, й справді з тієї причини, що попервах надто часто повертався думками до тітки, що її нагло спіткала смерть ніби тільки на те, аби вістка про цю втрату ропухою засіла в Тарасовому мозку, протягом кількох років притлумлюючи його отруйним припущенням, що й на нього, Тараса, чигає смерть під автомобільними колесами, інакше чому б це Діяна, вправний і досвідчений водій, виїхавши з бічної вулиці, як це вона безліч разів виїжджала, навіть якби там зненацька й поміняли дорожні знаки, раптом не помітила, як цього колись не помітив й Овсій Михасюк, обоє найдорожчі істоти в його, Тарасовому, житті, а такий збіг надто скидався на те, що всім Михасюкам, а отже й Тарасові, судилося вмирати ґвалтовною смертю, — не помітила вантажника, який з розгону й налетів на неї і на її подарунки, що їх вона везла Ользі й Тарасові, — смерть, у яку він, Тарас, спочатку просто не повірив, настільки виглядало немисленним, що тітка, котра, здавалося, вічно житиме, як це вона, зрештою, й жила в Тарасовому серці, байдуже, що Діяна, ніби корячися наказові згори, і відступила його, Тараса, Ользі, — отак нагло загине, хоча з часом ця жорстока безглуздість дедалі більше скидалася на, звісно, досить своєрідну, з погляду вічности, може, й доцільну, ласку Провидіння, яке, жаліючи тітку, поквапилося передчасно забрати її до себе, аби вона не бачила, як сили мороку, послуговуючися руками звичайнісіньких робітників, котрі й гадки не мали, кому вони догоджають, законно руйнують її рококовий сад, прокладаючи автостраду, що чомусь мусіла пролягти саме через тітчину садибу, оскільки обидві Діянині дочки не схотіли судитися з державою, надто хутко задовольнившися грошовим відшкодуванням, а Петрусь був тоді ще надто малий, щоб тому, окрім моря сліз, істотно протидіяти, внаслідок чого втратила сенс і тітчина духівниця, в якій Діяна Рибачук заповідала Тарасові за щомісяця виплачувану не надто велику, але й не малу винагороду, пильнувати її садиби, доки Петрусеві сповниться ЗО років, не припускаючи, як швидко все, чим вона жила, піде з вітром, який трусонув і Тарасом, змусивши його тоді, хоч і не надовго, замислитися над тим, чи вищі сили, бува, не заповзялися цим знищенням унаочнити йому, Тарасові, мовляв, усе, до чого людина прив’язується душею, рано чи пізно неминуче йде з вітром, однак людині не вільно зневірюватися перед цією нібито безпросвітною безвихіддю з тієї причини, що людина ніколи не стане людиною, якщо вона до останнього віддиху не боротиметься з цим вітром, на випаленому камені й серед пустелі щоразу поновно насаджуючи сади й зводячи житло навіть тоді, коли все навколо виглядає марним і навіки втраченим, як це й виглядало, коли він, Тарас, після операції нирки вийшовши з лікарні, де його старанно відгороджували від лихих новин, надто пізно довідався про знищення Діяниного саду, звідки йому не пощастило вирятувати навіть жодної Діяниної скульптури, що їх тітчини дочки вважали дивацьким, надто громіздким і безвартісним непотребом, по котрому й пройшлися гусениці бульдозерів, оскільки скло не надавалося бодай на металобрухт, на який Діянині нащадки поспішили віддати мосяжну браму з сонетами Верховинця, так наче крізь мозки й душі Діяниних дочок мстився хаос, скориставшися смертю тітки, щоб зірвати з себе вуздечку, котру Діяна Рибачук накинула на нього і котру тепер, своєю чергою, звісно, на свій лад, мав навчитися накидувати на хаос і він, Тарас, справжній, окрім Петрусика, єдиний Діянин спадкоємець, хоча для того, аби він, Тарас, збагнув цю просту, зрештою, стільки разів повторювану самою Діяною, істину, яка йому, Тарасові, так пізно відкрилася, треба було, щоб і тітка померла, і щоб її садибу знищили, і щоб самого Тараса життя дещицю, щоправда, інакше, ніж у радянській хребтотрощильні, прогаратало по вирвах, серед яких він, Тарас, нарешті й угледів свою стежину), після того, як він, з легкої руки Захара Мізка, послуговуючися звичайною кленовою паличкою, заходився відшукувати воду (а тоді й метали, що виявилося для нього негаданою стежкою до самого себе, бож завдяки тому відшукуванню, до котрого він вдався більше заради сміху, ніж із цікавости, ні на мить не припускаючи, що він у тому колись зовсім поважно вправлятиметься, — в ньому самому прокинулися ті джерела й душевні поклади, про які він і гадки не мав, що вони в ньому існують), а зокрема після того, як він, Тарас, остаточно оселився в Сан-Франсіско, йому здавалося, що всі пізніші ускладнення: і те, що Ольга забрала дітей до себе, і те, що він, Тарас, роками товкся, як Марко по пеклу, стало міняючи помешкання й працю, яка його пригноблювала, й мандруюючи з міста до міста, із штату до штату й перегодя щиро дивуючися Ользі, чого вона його, Тараса, одразу не кинула, бо з нього був кепський чоловік, і не надто вирозумілий батько просто тому, що він, Тарас, наче існував, а водночас його й не було, — всі ці ускладнення виникли навіть не так з тієї причини, що тоді в ресторані при школі верхової їзди він, Тарас, запросив Ольгу до танцю, — чи то з фальшиво зрозумілої ввічливости супроти грубого Івана-Януса, чи то з огиди, що той усе ще мне в руці надиво живущу рибу, вимахуючи нею через стіл і без угаву повторюючи, що він зараз віддасть її кельнерові, аби той засмажив її для Тараса, попри те, що він, Тарас, категорично відмовився від їжі, сказавши, що тільки питиме, і то виключно мінеральну воду, — як радше тому, що він, замість послати Януса під три чорти, наче вві сні, пішов слідом за ним до ресторану, чого він, Тарас, як то виявилося пізніше, за жодних обставин не смів чинити, бож саме цим він і прочинив двері хаосові, який тоді й пометеляв ним на всі заставки, аж поки він, Тарас, запізнавшися з Мізком, трохи прочумався й нарешті зіп’явся на рівні ноги, байдуже що від цього розлетілося на друзки і його подружнє життя, і деякі його власні досить суттєві настанови, і йому довелося починати з цілковитої порожнечі, хоча він, Тарас, коли почув голос тітки, що обіцяла відвезти його додому, перебував майже біля мети, від якої почав чимдуж віддалятися тієї миті, як дав себе стягти вниз і ще цілком притлумленого привести до ресторану при школі верхової їзди, де він, Тарас, познайомившися з Ольгою й міркуючи про своє, а цим самим і не усвідомлюючи, до чого все це призведе, наче підкиненим язиком запросив дівчину до танцю на тісному новоявленому танцювальному майданчику на місці знятої покришки з пивного чана, де вивертали собі суголоби дві розкуштрані і дві стрижені із від чола до потилиці пофарбованим і старанно повалкованим на чорні й жовті скибки волосся пари, що й розпочали бійку. Тобто все розпочалося з того, що коли він, Тарас, у супроводі грубого Януса й Федора повернувся до ресторану, внутрішнє вікно з виглядом на стайню щільно затягни грубою фіранкою й на місці покришки від пивного чана, з’явилася джазова оркестра, що вже діяла на повну потужність, дарма що до вечора було ще далеко, але не виключене, що ресторан при школі верхової їзди, заради додаткового прибутку, як то почали були практикувати особливо звинні чи надто захланні господарі, в проміжку між обідом і вечерею на кілька годин винаймали для товариських зустрічей чи розваг, і на зміну статечній публіці приходила розважатися молодь, що, властиво, мусіло б послужити йому, Тарасові, доброю нагодою, аби розпрощатися з обома Янусами, Федором і Віталієм, який поруч з Ольгою пригощав білявого хлопця, подибавши в ньому безсловесного слухача приблизно того ж віку, що й Ольга, ймовірно, теж адепта верхової їзди, якого Ольга привела з собою і який час від часу песячими очима скрушно поглядав то на Ольгу, то на Тараса, — й піти геть, але тому, що в ресторані замиготіло різнокольорове, дискотекове світло, що заморозило Тарасову волю й ініціативу, він залишився, знехтувавши внутрішньою пересторогою особливо тепер не ловити ґав, зосередитися й не дати себе зіштовхнути на слизьке, а тоді ще, постерігши на собі вибалушений погляд грубого Януса (котрий все ще тримав у правиці рибу, ані трохи не збентежений новим оточенням і вочевидь почуваючися в своїй тарілці, чого він, Тарас, не міг би про себе твердити), а на своєму лікті відчувши Ольжину руку, він, Тарас, замість під будь-яким приводом негайно розпрощатися, порахував за свій обов’язок запросити Ольгу бодай на один танець, аби не виглядало, ніби він, Тарас, злякався всіх цих визивних, обвішаних брязкальцями, оберегами й намистом молодиків із голими, виставленими на показ, здебільшого татуйованими грудьми, й тікає, бо якби він, Тарас, не попхався танцювати з Ольгою, Федір, ніколи не затопив би в пику молодикові з жовтими й чорними волосяними гребенями на голові, який, як це Тарас встиг розчовпати з вигуків Федора серед загального побоїща, нібито поклав чи збирався покласти руку на сідницю Ольги, чого він, Тарас, не зауважив, чи тому, що передчасно зарахував молодика до категорії тих, кого жінки взагалі не цікавлять, чи тому що Федорові все це лише привиділося від збудження, в якому вже чатувала на нього смерть, провокуючи на бійку, чи тому, що він, Тарас, думаючи про Діяну Рибачук, силкувався дійти сам з собою ясности, як йому далі бути і що тут дійсно коїться, а тому й прокинувся щойно, як Федір щосили затопив в обличчя фарбованого молодика, який заюшився кров’ю і до якого звідусіль хмарою підскочили фарбовані й не фарбовані дружки, аби все навколо обернулося пеклом, що ніби тільки й чигало, щоб оприсутнитися з усіх шпарок і закутин, інакше звідки набралися всі ті пекельні мармизи, котрі й порішили Федора, оскільки Тарас, боронячи Ольгу, яку він здогадався одразу ж рвонути в напрямі роздягальні (бо одна річ, що Ольга його не цікавила, а зовсім друга кидати дівчину напризволяще, щоб її, навіть не поранену, затовкли на місці), й, сам отримавши кілька, щоправда не глибоких ран і подряпин якоюсь залізною щіткою, ледве продерся до найближчого виходу, яких, на щастя, виявилося кілька, де на коротку мить, вже як переступав поріг й не так відбивався, як відштовхувався від останніх напасників, з не абиякою полегшею встиг угледіти, що Віталієві з білявим хлопцем, Федорові й обом Янусам пощастило досягти дверей на протилежному кінці залі значною мірою завдяки тому, що грубий Янус, в одній руці тримаючи живу рибу, а в другій грубого кавника, методично розливав на боки з кавника окріп, прокладаючи дорогу й залишаючи за собою клуби пари, з-під якої вже біля самих дверей тієї хвилини, як Тарас махнув рукою Ользі, що все гаразд і тепер нехай вона не хвилюється, виринув один із морквяноволосих молодиків, котрий і пиронув ножем Федора, що впав на підлогу, перш ніж обидва Януси, Віталій і білявий хлопець встигли зауважити, куди він щез, спочатку припускаючи, що він просто перший вискочив на вулицю, настільки виглядало немисленним, аби він залишився всередині, а коли трохи згодом приїхала поліція, вона вже тільки ствердила смерть Федора, який, може, й вирятувася б, якби, падаючи, одразу ж гукнув Віталія чи Янусів.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”