доля

Приклад 1:
Постать Я — загублена . Завела мене в дебрі нерозумна сваволя.
— Українка Леся, “Лісова пісня”

Приклад 2:
), і тому кодола, що її над усім Римом розкинув Безручко, й ослабла (і саме це й підкосило Чоботаренка, а зовсім не те, що гуска, помітивши, як Чоботаренко — чи то з переляку, чи то з радісного запаморочення, що перед ним, зачучвіреним телям, розчахнулися небо й земля, від чого і янгелові, не те що людині, голова пішла б обертом, — зупинився, аби, грішним ділом, стати біля Траянової колони востаннє до вітру, збила нестримного зухвальця крилом униз, приказуючи: quod licet Jovi, non licet bovi), і Чоботаренко, втративши рівновагу, сторчма полетів униз, аж Тадзьові довелося ледве живого линвоскока, котрому мало не випала Ікарова доля, витягати з води, що поволі на помах Безручкової правиці зменшилася з океанського розливу на той неосяжний Дніпро, який жив у Тадзьовій уяві, — а тоді, — ривками — вже й на звичайнісінький, на той час досить мілководий Тібр, звідки Тадзьо ледве виволік обважнілого, напівпритомного Чоботаренка, який, прочумавшися за кілька метрів від берега, мало не втопив Тадзя наглим борсанням, щосили рвучися назад і вигукуючи, що без того світла, з якого його ґвалтовно виривав Тадзьо, він, Чоботаренко, не годен і миті проіснувати, бо пощо йому ялове життя, — а після тих видив, які він споглядав, яке життя здається не яловим? коли він Уже занурювався в світло?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Чому все те, що хоч трохи тішило серце, доля нещадно вибивала йому з рук, як це, наприклад, сталося з його написаною за чималих труднощів серед воєнної розрухи, злиднів і досить таки відчутного браку джерел, працею про театральні вистави у Ватикані за Лева X? Працею, що в процесі виникнення негадано усамостійнилася, наче його, Сороки, душу перемкнули на інший регістр, якого, здавалося, в ньому, Сороці, не існує, бож він мав при тому виразне відчуття, що то не він, Сорока, все те довершив, а просто Провидіння раптом з-під його ліктя задля жарту скропило мертві кусні живою водою, й вони ожили, — перетворившися не так на опис кропітко назбираних історичних фактів, що їм він, Сорока, звісно, уділив належне місце, як радше на його, Сороки, міркування про світ і себе самого, міркування, котрих він ніколи не зважився б безпосередньо висловити, не ховаючися за каркас наукової розвідки про театральні вистави у Ватикані за Лева X, для якої не конче треба було письменницького хисту, що на нього він, Сорока, ніколи не претендував, — якби саме доба Лева X, н ібито не дуже й споріднена з його, Сороки, часом, але внутрішньо йому, Сороці, глибоко відчутна своїм розгонистим віддихом, не вивільнила з його єства тих міркувань, що, властиво, й стали головним рушієм подальшого дослідження, внаслідок чого він, Сорока, звідав (і то майже всупереч його волі, він просто не зчувся, як воно сталося; на рівному місці втративши рівновагу, в падінні ногою торкнувся підземної річки, і його понесло фарватером): раптом самі розв’язалися елястичними шворками вузли в свідомості, що їх йому, Сороці, допомогла по-новому осмислити й почасти безболісно убгати в конкретні форми, цим їх майже остаточно знешкодивши, саме доба Лева X з її поміркованим відродженням античних часів, а заразом із ще міцнощелепним християнством, — цих одвічно ворожих один одному первнів у людській душі, заглиблюючися в природу яких, він, Сорока, питав себе, чому доля саме його, Сороку, змушує на подобу Якова боротися з янголом.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”