добачити

Приклад 1:
— саме тоді, як від безнастанної кадебівської барабанини Іванові почало тьмою затягувати мозок, йому раптом прояснилося, наче він то знав ще змалечку, лише досі з огляду на певні умовності, споруджувані довкіллям, вагався повністю усвідомити, що він, по матері — невмирущий, тобто не так щоб зовсім невмирущий, а якоюсь частиною свого єства, і то не тільки душі, а й тіла, на подобу того, як у казці зачаклований селезень розсипається зерном, одну зернину з котрого не вдається здзьобати ворогові-шуліці, а тоді те зернятко перетворюється на рибу, на полум’я, на квітку, аж поки не вивільниться з тенет мороку, — а що можна домогтися нехай і від лише частково невмирущого чоловіка, який, хоч ти йому весь світ догори ногами постав, нічого лихого не годен добачити в тому, що він десь там колись раз, другий відгалузився від гурту й завів недозволенні знайомства! — хіба він муха в скляному слоїку, якій не вільно відгалузитися чи з кимось без свідків побазікати?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, — що, закам’янiлий усерединi себе до бага‑торiчної мерзлоти, просто не тямить бути не сам — геть i в коханнi (“Ох, як ти класно даєш!” — вистогнав у неї — по довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних ламентацiях — “Ах, нащо ж я банячив!”
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”