Приклад 1:
Тобто Ірина й на думці не мала погоджуватися, але тому, що тоді на вечорі в Чукикалів у внутрішньо незахищену мить, яка трапляється кожному, копи єство людини, цей надто вразливий, оголений рачок, переміщується до іншої, більшої, шкаралущі, міняючи затісну домівку, — Мируга підвів до неї Івана, що одразу ж з першого слова почав на неї вибалушуватися, спочатку цим навіть трохи діючи на нерви, хоча це вибалушування й подобалося їй, Ірині, перегодя, коли вона з дурної голови, наче їй хто наврочив, таки досить закохалася в на перший погляд ніби й непоказного Івана, наперед знаючи, що з того однак нічого не вийде, і то зовсім не з тієї причини, що її почуття до Івана, як це він їй згодом дорікав, не здолали переважити її ніби хворобливого прив’язання, яке не мало нічого спільного з любов’ю, до Миколи Чукикала, а тому, що з Іваном годі було заводити родину, а дітей вона, Ірина, конче хотіла , — вона й збовкнула Мирузі, що обіцяє прийти до його майстерні, куди він її вже не раз марно запрошував, а вона все якось не виявляла до того охоти, як, зрештою, і тепер, однак, мовляв, цього разу вона, Ірина, дотримає слова й прийде, не так, звісно, аби вволити Миругину волю (уточнення, що його Ірина не стала голосно висловлювати, даючи лише знати покивом голови, про що йдеться), як радше аби посердити Оксану Пилипівну, яка того вечора отак собі ні сіло, ні впало їй, Ірині (наче її хто на те управнював), зробила кілька недоречних зауваг щодо кольору й крою нової сукні, в котрій вона, Ірина, чула себе просто таки безтілесною аж до того, може, навіть не так свідомо ущипливого, як по-старечому дурного запиту, що миттю прив’ялив їй, Ірині, крила, хоч і не спромігся витовкти в ній перевіреного дійсністю переконання, що нова мода Ірині таки винятково до лиця, — та й потім, що розумілася на моді, на нових крояхчи на кольорах суконь така допотопна шерепа, як Оксана Пилипівна, котрій вона, Ірина, тієї миті ладна була навіть пробачити брак смаку (не вділив Бог, нема ради), якби за її словами не вичувалося раптового спалаху злости, ладної назавжди унедійснити часто повторюване твердження, ніби грубі люди — не злі? Звісно, вона, Ірина, не квапилася висновувати далекосяжні узагальнення з того єдиного факту, що Оксана Пилипівна без жодної, здавалося б, на те підстави підпсувала їй, Ірині, вечір своїми недоречними заувагами, хоча досі Оксана Пилипівна нібито не виявляла до неї ворожости.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
