Словник Української Мови
Буква
1. Мистецтво художнього читання віршів або прозових творів уголос з дотриманням правил орфоепії та з виразною інтонацією, що передає емоційний зміст тексту.
2. Дія за значенням дієслова “декламувати”; виголошування, читання поетичних або прозових творів з виразністю, часто з певною театралізованістю.
3. Перен. Надзвичайно виразне, нарочито емоційне чи пафосне промовляння будь-якого тексту або навіть повсякденного мовлення.
Приклад 1:
Дорослі фіксували, здавалось, кожен крок дівчаток — сестри ходили до дитячого садочка (жахливі меблі радянських виховних закладів, неймовірних розмірів вихователька в літньому халаті, новорічні костюми, танці, ігри й щемка безнадія хорового співу), їздили за місто (тварини й соняхи, сонце в озерній воді й дитячий вереск, який відбивається навіть на фотоплівці), відпочивали з батьками на морі (вигорілі пейзажі, кольорове зображення, виблякле, мов прапори), навчались у школі (уніформа, подібна до тюремної, державні свята, декламування віршів, перші іспити, подружки, котрі несподівано виростали), змінювались від фото до фото, ставали все більш подібними до себе теперішніх, дорослих і нещасних, таких, якими вони є тепер, у цьому житті, посеред цього часу. На шкільних знімках Тамара завжди була оточена подружками, стояла зазвичай у центрі, взявши когось попід руку.
— Тютюнник Григорій, “Вир”