Категорія: Й

  • йоухіко

    Йоухіко (фін. jouhikko) — це традиційний фінський та карельський музичний інструмент, що належить до родини смичкових лір.

  • йотуватися

    1. (у палеографії) позначатися літерою йот (Ꙓ, Ѵ) або діакритичним знаком для позначення звука [j] у давніх слов’янських рукописах.

    2. (перен., рідко) мати найменшу, мізерну частку чогось; ледве помічатися, намічатися (за аналогією з виразом «ані на йоту»).

  • йотувати

    1. (лінгв.) Додавати до голосного звука приголосний звук [j] (йот) на початку вимови, наприклад: утворювати форми типу *їсти* (пор. *їсти* — *їмо*, *їв*), *їхати* (пор. *їхати* — *їду*, *їхав*).

    2. (лінгв.) Змінювати, перетворювати голосний звук під впливом наступного [j] (йота), що спостерігається в історичних фонетичних процесах, наприклад: *земля* (пор. давн. *земьля*).

  • йотування

    1. (лінгв.) Додавання звука [j] (йот) перед голосними на початку слова або складу, що часто відображається на письмі літерою “ї” або роздільним знаком при голосних (наприклад: “їсти” замість “істи”, “об’єкт” замість “обєкт”).

    2. (фонет.) Процес утворення йотованих звуків або переходу певних звуків у звук [j] (йот) у процесі історичного розвитку мови або в живій вимові.

  • йотовий

    1. (у фонетиці) Пов’язаний із звуком [j] (йот), що утворюється при зближенні середньої частини язика з твердим піднебінням; такий, що містить цей звук або позначає його на письмі.

    2. (у граматиці) Такий, що стосується літери «йот» (J, j) або звука, який вона позначає; утворений за участю звука [j].

  • йотований

    Йотований — такий, що містить звук [й] (йот) або позначається буквою, яка передає поєднання звуків з [й] (наприклад, літери я, ю, є, ї в українській мові).

    Йотований — у фонетиці та граматиці: такий, що утворений за участю йота або має йотовану вимову (про голосні звуки, літери).

  • йотизація

    1. Фонетичний процес у мовознавстві, при якому ненаголошені голосні [е], [и] та [і] після голосних або в початковій позиції слова набувають призвука [й] (йотованість), що призводить до утворення дифтонгів або дифтонгоподібних сполук (наприклад, у вимові [йе], [йи], [йі]).

    2. У історичній граматиці — процес зміни певних приголосних звуків (зокрема, зубних [д’], [з’], [т’], [с’], [л’], [н’] та губних) в м’якопіднебінні або шиплячі під впливом наступного голосного переднього ряду, що містив елемент [j] (йот), наприклад, зміна [д’] + [j] у [дж] або [дз’] + [j] у [дз’].

  • йотація

    1. У мовознавстві: фонетичне явище, коли звук [і] ([j]) з’являється перед голосним на початку складу, наприклад, у словах “їсти”, “їхати”, що розвинулися з давніших форм “істи”, “іхати”.

    2. У лінгвістиці та палеографії: додавання літери “йот” (ї) або відповідного діакритичного знака (крапок, дужки) над голосною для позначення її пом’якшення або поєднання з звуком [j] у писемності, зокрема в кириличних текстах.

  • йота

    1. Назва дев’ятої літери грецького алфавіту (Ι, ι), що позначає звук [і].

    2. Переносно: найменша частка, найменша кількість чогось; часто вживається з запереченням у виразах «не змінитися на йоту», «не зрушитися на йоту» тощо для позначення повної незмінності.

  • йот

    1. Назва літери латинського алфавіту (J, j), яка позначає приголосний звук [й] або напівголосний [йот].

    2. У мовознавстві — умовна назва звука [й] (напівголосного або приголосного) у порівняльно-історичних та фонетичних дослідженнях, особливо в контексті йотових палаталізацій.

    Вираз «ні на йоту» означає «ніскільки», «зовсім трохи». Оскільки іота — найменша літера, вона стала символом чогось крихітного.