1. Переважна кількість кого-, чого-небудь; більша частина.
2. Сукупність людей, які становлять таку переважну кількість у певному колі, суспільстві.
3. У математиці та голосуванні: кількість, що перевищує половину від загального числа.
Словник Української
Буква
1. Переважна кількість кого-, чого-небудь; більша частина.
2. Сукупність людей, які становлять таку переважну кількість у певному колі, суспільстві.
3. У математиці та голосуванні: кількість, що перевищує половину від загального числа.
Приклад 1:
; 4) 4% фірм почали функціонувати після 2000 р. Тобто переважна більшість досліджуваних підприємств (76.4%) утворилися до 1995р. Слід відзначити, що серед фірм, що повстали до 1989 р. та почали застосовувати логістику, 80 % складають промислові підприємства, 10% – торгівельні, 4% – транспортні.
— Малярчук Таня, “Згори вниз”
Приклад 2:
— я не буду всього цього змальовувати з доклад ністю, позаяк Монсиньйор на своєму безконечно довгому ПЕРВЕРЗІЯ 162 віку мусив побувати і в цих не обділених пишнотою стінах; між першим і третім дзвінком ми обійшли майже всі його закамарки в пошуках своїх місць, Респондент і далі їв цукро вані горішки, він роззирався навсібіч, ніби прагнув когось побачити, але більшість глядачів була в прерізних масках і фантастичних строях, venite pur avanti, vezzose mascherette1, якийсь Кінокефал наступив мені копитом на ногу, а потім нахилився до Респондентового плеча і щось шепнув йому на вухо, певно, вибачився, наші місця виявились аж на балконі четвертого ярусу, це дуже високо, майже під склепінням, Рес пондент крутив у руках бінокль, якщо мені вдалося правильно почути, той Кінокефал шепнув йому на вухо щось ніби «він тут пильнуй за другим ярусом вони теж будь обережний», знову дали дзвінок, «будь обережний, Орфею», сказала я Респондентові жартома, коли ми підіймалися сходами, тому що він зовсім не дивився під ноги і ледь не спіткнувся, на одному з поверхів ми перегнали напівсонного Казаплеґру, що в супроводі обидвох тілогрійок задихано долав сходинку по сходинці і не відповідав на шанобливі привітання знайомих, лише постійно кивав головою, як це буває в таких старих пердунів, Шапайзерка, ніби нічого особливого й не вичворила нині, здалека махала Респондентові рукою й, можливо, запрошувала до своєї окремої ложі, на щастя, Респондент не помітив цього розпусного жесту, явно заклопотаний чи мось іншим, навсібічним роззиранням, біноклем; Дежавю, цього разу одягнутий Арлекіном, тягнув за собою цілий Шлейф Старовини і Традиції; поруч промайнув хтось під личи ною найманого вбивці, але Респондент не зауважив його; «1836 року цей театр згорів», сказала я, «але був відбудо ваний у тому ж таки первісному варіянті з 1792 року», відповів на це Респондент, ковзаючи поглядом з-за окулярів по балко нах другого ярусу, адже наші місця приходились якраз посередині зали, то були дуже добрі місця, Доктор нібито випадково всівся поміж Респондентом і мною (а я так сподіва лася ще однієї зустрічі з його віртуозними пальцями, з цим чардашем Монті! ), внизу під нами Альборак Джабраїлі щось 1 Тут, здається, процитовано арію Дона Джованні з однойменної опери Моцарта: «Виходьте-но вперед, манірні маски» (італ.).
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
Приклад 3:
Кіммерійці, повиті ще Гомером у туман «Одіссеї»; чи були вони, спитаєте ви — чи був Гомер, запитаю я; про Кіммерію знаємо тільки те, що Рембо вважав її «батьківщиною мли і смерчів»; скіфи, що є прямими нащадками чи то Геракла, чи самого Зевса, і тому живуть у повстяних будах на возах; іседони, що прогнали скіфів з-над Каспію; арімаспи, що прогнали звідти ж іседонів, адже мають лише одне-єдине око посеред чола і вічно воюють з грифонами за золото; таври, в яких бичачі й цапині голови, і неври, кожен з яких раз на рік протягом дня буває вовком; амазонки, що не мають правого перса, аби влучніше стріляти з лука, і сармати, яких ці амазонки породили після повальних злягань зі скіфами; андрофаги, що їдять людське м’ясо і не визнають правди ані законів; амадоки, що теж їдять людське м’ясо, але живцем; мелянхлени, що ходять лише в чорному; савдарати, цілком тотожні мелянхленам, однак, за іншими джерелами, більше схиляються до язигів, саїв, тісаматів та роксолянів; з остан німи не плутати ревксіналів ані розомонів, ні, тим більше, койстобоків, що вславилися грабунками на Балканах, через що їх порівнювано з бесами; тим часом карпи дали назву Карпатським горам, хоч на той час ці гори йменовано або Певкінськими, або Кавказькими — що кому більше подо балось; аґатірси, які співали замість говорити; даки-задаваки і гети-невмираки, що справді пізнали таємницю безсмертя і тому більшість із них живе донині; бастарни, від яких розвелися ґоти, скіри, ґерули, руґи, вандали, тайфали, гепіди, уруґунди, вони ж бурґунди, — та інші бастарди; натомість усіх їх було розвіяно гуннами, що прийшли з неіснуючих 209 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ пустинь, де спали по шию в піску, і пішли в неіснуючі ліси, де сховала їх буйна зелень; дорогою на захід вони підкорили всі інші народи, котрі їм траплялися, включно з фанезійцями, що жили на затонулому нині острові серед Озівського моря, мали по п’ять сажнів зросту, мармурово-білу шкіру й такі великі вуха, що могли обгортати ними в час негоди свої тіла, однак було їх надто мало — всього восьмеро; слідом за гуннами пронеслися на степових кобилицях кутургури та онугури, хоч інші кажуть, ніби унугури, утургури і унугундури; анти, вони ж венети, чи то пак пелазґи, докотилися під іменем етрусків аж сюди, на північ Італії, хоч я й не претендую на те, ніби Венеція — прадавнє українське місто; проте все це пішло прахом після вторгнення аварів (то була справжня аварія! ), за якими потяглися знову і знову потоками варварів усілякі булґари, хозари, чорні клобуки, кара-калпаки, обри, угри, печеніги, песиголовці, сироїди та половці — і жодні оборонні земляні вали не могли порятувати від летючої Азії цих безмовних, загадкових і досі не названих автохтонів, з якими нарешті виринаємо із небуття десь так аж у IX ст., коли-то зграя скандинавських пройдисвітів надумала об’єднати всю цю безголосу спільноту, всіх цих древлян, дулібів, кривичів, дреговичів, уличів, тиверців, полян, хорватів та «чюдь білооку» в єдину державу, очолювану ними ж, себто двома-трьома норманнами, затятими пияками і розбійниками, котрі навіть і слова не знали по-тутешньому, а самих себе йменували «руссю».
— Андрухович Юрій, “Перверзія”