баранячий

Приклад 1:
Не виключене, що й Оксану Пилипівну допали якісь там свої гризоти, які випадково вилилися в недоречні, спричинені роздратуванням і поганим настроєм, зауваги щодо її, Ірининої, сукні, тільки чому це гризоти Оксани Пилипівни мали бути для неї, Ірини, настільки важливіші від її власних, щоб вона смиренно схиляла голову перед ущипливими просторікуваннями Оксани Пилипівни, котра не знати, з якої спонуки, уроїла собі, що її судження — явище вищої кляси, ні на мить не завдаючи собі труду, зійти бодай на два вареники вниз зі свого давно спорохнявілого Олімпу, щоб поглянути раз і на себе, як це вона любила принагідно видивлятися на інших, з тим, аби їй хоч на мить відкрилися очі не пише на нібито невідповідний колір і крій її, Ірининої, сукні, а й на те, як на такій шафі з драглистого м’яса виглядала сліпучо-фіялкова камізелька, розцяцькована дзеркальцями завбільшки з квасолину чи біб, — камізелька, яку могла одягти шістнадцятирічна струнка юнка, а не грубезна, добре підтоптана, з потрійним підборіддям і ночвами замість грудей Оксана Пилипівна з її невиліковною пристрастю просто таки фатально вбиратися, бо де ж у її віці личило чіпляти на себе всі ті блискітки, тонни ланцюжків, дешевих намист і талісманів або натягати на себе одну несусвітеннішу від другої пелехаті блюзки й спідниці.з крилатими шлеями, що їх Оксана Пилипівна сама шила, чи то пригадуючи часи, коли вона мало не століття тому носила форму гімназистки, чи то уявляючи себе й на схилі життя оздобленою бабковими крильцями Псіхеєю, що, очевидна річ, таку копицю робило ще незграбнішою й потворнішою, навіть якби на ній і не було дзеркальної камізельки, вигляд якої спричинював у неї, Ірини, такі неконтрольовані напади сміху, дарма що вона себе якомога й стримувала, що після чергового її, Ірининого, реготу Оксана Пилипівна рвучко підвелася, кинувши вогняний погляд на неї, Ірину, й попростувала до неї, ніби замірюючися стяти їй голову, а тоді, замість вергати громи, прикликавши її, Ірину, до порядку, що її, Ірину, аніскілечки не здивувало б, повела натомість із нею (і то якось майже проти її, Ірининої, волі) розмову, наче оця уздовж і впоперек знана й перезнана Оксана Пилипівна — зовсім на Оксана Пилипівна, а хтось інший, не знайомий їй, хто заховався в купі старого м’яса і тепер визирав назовні, привабливо усміхаючися й сумно-вибачливо пояснюючи (і це тим дивніше, що вона, Ірина, ще ніколи не бачила Оксани Пилипівни ані сумною, ані хоч трохи здатною на таку невластиву їй м’яку усмішку, яку вона, Ірина, ще довго пам’ятала), мовляв, її, Оксани Пилипівни, камізелька, котра чомусь так звеселяє її, Ірину (за молодого віку людину все звеселяє), це не просто собі одяг, а знаряддя, котре допомагає їй, Оксані Пилипівні, зосередитися й чіткіше зазирнути в майбутнє, — здібність, в яку Мируга, як на Ірину, аж занадто вірив, пробуючи навіть її, Ірину, залучити до цієї віри під час Ірининих позувань для портрета, що, звісно, для неї, Ірини, виявилося понад силу, дарма що Мируга божився, ніби Оксана Пилипівна справді володіє даром заглядати в майбутнє, адже вона йому, Мирузі, поворожила, наче подивилася в воду, а це вже щось, від чого не відмахнешся, і саме тому, його, Миругу, дуже непокоїть обставина, що вона, Ірина, легковажить пересторогами Оксани Пилипівни, пускаючи рятівні сиґнали долі на вітер, — балаканина, яка спочатку навіть трохи дратувала її, Ірину, аж поки вона з того почала сміятися, оскільки після першого отетеріння їй раптом стало весело від думки, яким це робом такий у всьому іншому аж надто податливий Мируга, з котрого можна було мотузки сукати, на пункті властивостей Оксани Пилипівни зазирати в майбутнє, зокрема в її, Іринине, раптом робився неподатливий, як кусень колоди, а найголовніше, цієї миті в нього щезало почуття гумору, що її, Ірину, доводило майже до корчів від сміху, особливо копи Мируга втуплював у неї страдницько-баранячий погляд, благаючи її, Ірину, якщо вже вона не годна, аби не краяти йому серця, бодай сидіти тихо, чого вона, самозрозуміла річ, ніяк не могла, бо хто зрештою, на її місці всидів би мумією, вислуховуючи апологію Оксани Пилипівни чи мрійні роздуми щодо її, Ірини, і його, Мируги, спільного майбутнього, від чого можна було вже сконати на місці, і тому.її портрет і вийшов легковажно-розсміяний і наче розметаний на всі боки, — тобто на ньому Ірина вийшла саме такою, якою вона вразила уяву Івана Долинника, котрий згодом цей портрет, що не сподобався Ірині, просто таки виканючив у Мируги, який вже тоді не міг дихати без своєї, як він висловлювався, Ніке-переможниці, хоча Іванові не вкладалося в мозку, яким це побитом Мируга, що так пристрасно копінкує перед Іриною (а це колінкування не лише він, Іван, а й сліпий зауважив би, оскільки Мируга й не крився зі своїми почуттями), одночасно майже спокійно говорить про Іринині вже, здавалося, от-от святковані заручини з Миколою Чукикалом, який врешті-решт, дарма що він, Іван, у це ніколи не вірив попри Миругині одвічні побоювання, виснувані на підставі прогноз Оксани Пилипівни, таки спричинився до Ірининої загибелі, котра, щоправда, сталася на той час, як він, Іван, мусів відмовитися від Ірини, щоб остаточно не одбігти розуму, що, звісно, ані трохи не змінило стану речей, хоч він того ще так не відчував, бож Ірина назавжди увійшла йому до середини й там існувала далі, наче жодної автомобільної катастрофи ніколи й не було, дарма що цього її одвічного існування в його, Івановій, плоті й крові він не спромігся б допаду пояснити співчутливому й вирозумілому Богданові, який невдовзі після загибелі Ірини не абияк здивував його, Івана, раптовим зізнанням, мовляв, Ірина тільки тому так ґвалтовно загинула, що, — як це вона незадовго перед катастрофою нібито звірялася його, Богдановій, Наталці, — від єдиного чоловіка, від котрого вона, Ірина, хотіла дітей, вона не могла з огляду на ризиковану спадковість, оскільки тим чоловіком був Іван, а не Микола Чукикало чи бідолашний Мируга, — зізнання, яке змусило його, Івана, дещо інакше глянути на його останню зустріч з Іриною невдовзі перед катастрофою, яку, не виключене, Ірина передчувала, і тому, хоча він, Іван, не втямив про що йдеться, аж поки Богдан не навів його на ту думку, — й приходила тоді до нього зі жмутиком стокроток у руці прощатися, вичікуючи, чи не вимовить він, Іван, слова, котрого Ірина від нього марно очікувала; тільки хоч би й що говорив Богдан, якому він, Іван, не мав жодних підстав не вірити, тоді, коли Ірина прийшла до нього, Івана, аби сповістити, що вона остаточно вирішила побратися з Миколою Чукикалом, звідкіля йому, Іванові, було здогадатися, що Ірина його востаннє випробовує, внаслідок чого він, Іван, як останній селепко, й не витримав випробування, про що Ірина резиґновано й прозрадила не лише Богдановій Наталці, а й Грицькові Мирузі, до якого вона зайшла з тим самим букетиком стокроток просто від Івана, котрий, мовляв, своєю віслючою поведінкою остаточно зміцнив її, Ірину, на думці, що вона мусить одружитися з Миколою Чукикалом, якого їй, видно, призначила сама доля, — признання, що його Мируга прото не годен був витримати, а тому, колінкуючи, плачучи й заклинаючи небо в свідки, й заходився її благати, аби вона перше, ніж в’язати своє життя з Миколою, одружилася чи просто пожила на віру спочатку з ним, Миругою, бодай рік чи кілька місяців, чи навіть кілька днів, адже він, Мируга, гине за нею так, як ні один чоловік на світі, включно з Миколою, про якого він, Мируга, нічого лихого не каже, Микола — порядна людина, добрий товариш, Микола, звісно, теж ладен для неї, Ірини, гори перевернути, все це так, але він їй, Ірині, однак не пасує, з Миколою вона буде гірко нещаслива, це ж ясно, як день, бо в них надто різні вдачі! — на що Ірина лише засміялася, кинувши букетик стокроток на підвіконня, де серед ганчір’я, вимащеного терпентиною й олійними фарбами, його за кілька днів перегодя знайшов Мируга, який довго не міг заспокоїтися, сотні разів зважуючи подумки, чи Ірина тоді під час відвідин справді мала те на увазі, чи лише, аби подрочити його, Миругу, сказала, ніби єдиним чоловіком, котрого вона любить, був Іван, тільки, мовляв, вона, Ірина, не зважується в’язати з ним своєї долі, тому що вона конче хоче дітей, і то, самозрозуміла річ, здорових, що автоматично відпадає, оскільки Іван вражений спадковою хворобою, на яку ще не вигадали ефективного ліку і яка дедалі прогресуватиме, а це означає, що на цьому світі не виходить так, щоб кожен любив того, кого вибрала душа, — слова, що змусили Миругу пізніше не раз питати себе, скільки тут правди, а скільки вигадки, бо з Іриною він ніколи не знав, коли вона говорить поважно, а коли сміється, а й що змусили його, Миругу, негайно, щойно за Іриною він зачинив двері, ледь притомного від почутого стрімголов мчати до отця Терентія, який невдовзі мав вінчати Ірину (бож Чукикало конче домагався церковного шлюбу, а Ірина тільки до отця Терентія й мала довір’я, дарма що сама числилася в православних, а отець Терентій належав до греко-католиків), бігти до отця Терентія, щоб він вплинув на Ірину, надоумивши її задля її ж власного добра бодай на півроку відкласти весілля, що, ясна річ, отцеві Терентію виявилося понад силу тому, що Миругині докази, бідкання, благання й жалі, хоч і як він, Терентій, співчував хлопцеві, не трималися купи вже хоча б з тієї простої причини, що хто дав кому право накидати іншій людині свою волю, та й потім, що міг він, Терентій, вдіяти з дівчиною, яка, — зрештою, цілком природно, — хотіла одружитися й здорових дітей?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”