баль

Приклад 1:
та й потім надто довго чев’ядіти в пісних праведниках (Архипчук сам у них довгенько чев’ядів, але то була його приватна справа, яка нікого не обходила, оскільки так уже склалася його доля) — чи не найбільше шкодило молодому, здоровому організмові, опікуватися яким Архипчук вважав себе управненим самим Гритором Чоботаренком, попри те, Що спочатку Пилип не виявляв жодного бажання плентатися на якийсь там з допомоговою метою уряджений українськими мистцями еміграційний баль, навіть як Архипчук і роздобув для Чоботаренка відповідний виряд. Звісно, згодом Пилипові здавалося, ніби він сам просив Архипчука піти з ним на той баль, передчуваючи (і це передчуття, таке подібне до того майже прозріння, яке, мов зі скелі вибите Божою ковінькою джерело, нагло заплюскотіло в його свідомості, коли він удосвіта, лишивши Андрія Кадигриба й Семена Дорощука висипатися, підіймався на замкову гору в Хусті, виймаючи зрошені ноги з молочного туману, що ледве сягав йому до литок, наче в перший день світостворення, щойно після поділу хаосу на світло й тьму, копи над землею мусів стояти точнісінько такий, як на Замковій горі в Хусті, туман, з якого Пилип поволі виймав ноги, ще поняття не маючи, що на нього чекатиме в Нью-Йорку на тому балі, куди його потягне Архипчук), що там він, Чоботаренко, зустріне Харитю Забірко, яка непроминальною, глибинною радістю виповнить його зголодніле на жіночу ніжність єство, хоча тоді на вечорі його увагу полонила не старша від нього на шість років Харитя (котра поруч своїх молодесеньких красунь-сестер виглядала мало не бридкою, хоча ця бридкість, спричинена надто овальним, часами аж сокироподібним лицем, одразу ж зникала, вистачало Хариті заговорити, байдуже про що, і тоді ставало незбагненно, як таке осяйне обличчя мить тому могло здаватися майже бридким, і куди поділися її щойно задовгий, посередині несиметрично приплюснений ніс, видовжене, майже ехнатонівське — як та мініатюрна копія ехнатонівського погруддя, що її, — Пилип не пам’ятав уже, з якої нагоди, — подарував був Войтович Чоботаренкам і що її одразу ж віднесла на горище до Войтовичевих образів, кажучи, що глиняним бовдурам, якими хоч буханець край, не місце в помешканні, — нижня щелепа — непочленована на пальці рукавичка, — підборіддя, що ніби свідчило про нахил до реформаторства, і взагалі те, на перший погляд, — властиво, лише на перший, і то поверховий погляд, бо за другим разом це враження зникало, — непривабливе обличчя, на якому, — чудо найрафінованішої душевної піротехніки, — зблискували, чи радше пульсували, не великі і не надто малі очі — щоправда, згодом Пилип бачив їх і величезними і вузенькими шпарочками — ледь помітні клинцюваті надрізи в сиричуватій шкурі, — не чорні, не сині, не зелені й не сірі, хоча вони, залежно від настрою, і набирали цих барв, бо коли Пилип у ліжку майже до непритомного шалу виціловував Харитю, — яка його, внутрішнього неотесу, шматок печерного м’яса, — адже до Хариті він лише номінально числився в людях, — з такою самозрозумілою, аж безсоромною ніжністю й теплотою ввела в світ дотику й поцілунку, перемістивши в ньому, Пилипові, своєю вузенькою ручкою полюси, оскільки він доти мав про все тілесне, як сміялася потім Харитя, майже канібальське уявлення, що несподівано для нього самого урухомило, зарядивши його світлом, найглибинніші поклади його єства, і тоді він уперше з певністю й усвідомив: біля Хариті, точнісінько як під час снігопаду в Кайкурі, коли вони з батьком мало не загинули, його, Пилиповою, серединою летять світлові потоки, якими він сягає найпотаємнішої суті всього існування, намагаючися увібрати в себе запах Харитиної пругкої, ніби намащеної живицею й морськими водоростями шкіри, — вона дивилася на нього, очманілого від жаги, щастя й вдячности, від чого, здавалося, його плоть стає ясновидною, суцільно чорними, проте не моржовотьмяними, а покрапкованими лускою зернистими очима, а коли вони, обнявшися, як тієї несподівано затеплої, як на осінь, соняшної днини, напередодні Чоботаренкового від’їзду до Нової Зеландії на похорон батька, якого Пилип любив над усе, брели парком над Гудзоном і від Харитиної попелястозеленої сукні дерева, хоча листя пожовкло, а подекуди й цілком осипалося, вода й небо ставали попелястозеленими, — у неї були виразно зелені очі, — зовсім незвичні, з чорними довгими віями, які змушували забувати не тільки перше враження від Харитиної негарности, — а втім, не виключене, що ця негарність насправді уособлювала собою зовсім відмінну підшкірну красу, далеко могутнішу, ніж звичайна, всіма визнана краса, оскільки чарівнішої, жаданішої, коханішої істоти, котра перетворювала нічим не примітного довготелесого Чоботаренка на досконале створіння, просто на землі не існувало, хоча Пилип щоразу не виходив з дива, як це Харитя ухищається, адже звичайного акторського обдарування, що його Харитя покищо в незначних дозах з посереднім успіхом проявляла в малих театрах на Бродвеї, ще не вистачало, аби піднести, може, й справді не надто вимогливого, чоловіка до позему всемогутнього божества, — а біля Хариті Пилипові завжди крила росли, і він з подивом чув, як у ньому прокидаються доти сонні душа й розум, і він добрішає й олюднюється, — аж роками пізніше, коли вже Хариті давно не було серед живих, він не посоромився піти на вищі студії й закінчити їх з відзнакою, бож Харитя назавжди прочинила в його нутрі нескінченні двері, про які він доти й не здогадувався, адже навіть згодом не зустріч з Паливодою, а пам’ять про Харитю, що перейшла йому в кров, зблизила його з альхеміками, ну і, звісно, з теорією дзеркал Дзиндри, наслідком чого Пилип почав по-справжньому відживати, — Пилип щойно біля Хариті усвідомив, як поволі людина олюднюється, — та й потім, хіба він колись міг уявити, що фізична близькість із жінкою, та сама фізична близькість, котра свого часу загнала його в аскети, оскільки після того ідіотського вечора у Веллінгтоні на його сумлінні, хоча зовнішні обставини його нібито й виправдували, роками тяжіла Оришка Івасів, аж поки Харитя зняла 3 нього той тягар, — започаткує нескінченне чудо, коли він, Пилип, не тільки бачитиме, знатиме й прочуватиме, повз що інші байдуже, як він сам до зустрічі з Харитею, проходили, а й усе могтиме?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”