багатонадійно

Приклад 1:
здобуде найтяжчу перемогу, що назовні виглядатиме, звісно, ганьбою й цілковитою відмовою від музики, без котрої він, Наумик, не уявляв свого існування, оскільки після суперечки з дияволом, наслідки якої не важко було передбачити, під час кожного подальшого Наумикового прилюдного виступу сатана вихорем уриватиметься в його гру, виповнюючи її інфернальними пасажами, що, самозрозуміла річ, не забариться на одностайне здивування колеґ, друзів і просто співчутливих уболівальників звести Наумикову досі нічим не затьмарювану, багатонадійно заповіджувану кар’єру органіста-віртуоза до фатального кінця, коли перед ним, музикою з не абияким майбутнім, як це про нього вже затвердилася думка в певних колах, позачиняються, і то протягом неймовірно короткого часу, не пише двері всіх церков і музичних закладів, а й серця знайомих та адораторів, чого вже не подужає стерпіти надто гонорова Наумикова , котра ще за життя батька, а після його смерти й поготів, тільки й жила синовими успіхами і тому за ті кілька місяців, за які Наумик з відомого органіста скотився до покидьків суспільства, без нарікань, сліз і крику, котрих досі не бракувало, переважно з незначних приводів, у її, а тим самим і в Наумиковому житті, від чого Юрко ще з дитинства, хоча, здавалося, він мав перегодя досить часу, аби до того звикнути, болісно страждав, потерпаючи, що він не годен заспокійливо вплинути на материну вдачу, котра, не виключене, саме своєю вибуховою незрівноваженістю допомогла йому, Наумикові, розвинути бодай назовні опанованість, що межувала з педантизмом, до якого його ставилася з роздратованим подивом, — без нарікань, сліз і крику, хоча саме тут їй, може, й треба було кричати, на очах безпорадного, однак непохитного в своєму рішенні Юрка (згодом Наумик і сам дивувався, як він тоді устояв), і зійде в домовину, попри те, що їй єдиній Наумик кілька разів пробуватиме пояснювати, мовляв, він не міг вчинити інакше, не занапастивши душі, від чого нікому, а найменше їй, нені, не було б користи, адже він мусів вибирати між добром і злом, тобто тримати іспит на людину, і вся та ганьба й неслава — це неуникненна ціна вибору, яка його проте ані трохи не лякає, поминувши той факт, що він, Юрко, досі не добере, чому саме йому припав цей вибір, — пояснення, з котрими його ніби. лагідно погоджувалася, дивлячися на свого улюбленого одинака, наче бачачи його вперше, бо такого карколомного падіння, що його Наумик чомусь уперто називав перемогою, вона, , просто не витримувала, хоча вона й не нарікала на свою кохану дитину, яка завдала їй смертельного удару, котрого Наумик і в гадці не мав їй завдати навіть тоді, коли, як у церкві святої Людмили, його зсудомило навіть не передчуття, а цілковита певність: над ним, звідусіль збираються хмари і того вечора (саме того й жодного іншого, оскільки той вечір виявився продуховиною, крізь яку в Наумикове серце занурився вказівний палець долі, бо й згодом уже на ясну голову Наумик міг би дати себе посікти на кусники, що якби того вечора він не торкався клявішів, нічого не сталося б і небезпека відгула б, не зачепивши його) йому за жодних обставин не вільно було сідати за орган у церкві святої Людмили, байдуже, що відправа відбулася без ускладнень, з єдиною лише різницею, а саме: Наумика від самого початку дратувало надто густе злиття неодиноких тонів і, зокрема, їхня незвична рапавість, що, природна РЧ мусіло б його одразу насторожити і значно рішучіше побороти раптом нездолану, навісну спокусу залишитися після богослужіння у спорожнілій церкві, аби з деякими ще остаточно неутійненими варіаціями, які він, як це йому тоді здавалося, зараз і тійнить, адже вони, наче щойно вилущені з блискавки, в остаточному звучанні, що на зовсім новий, далеко сліпучіший Рижень перенизували весь твір, вже стояли йому, Юркові, в вусі, — аби з деякими варіяціями повторити на органі тему власної майже закінченої Великодньої симфонії, де, як Наумикові вчувалося, він майже наближався до того, що досі, не бажаючи одягти на себе шкірку звуку, невтілимим нуртувало в його свідомості, і, якби він тоді одразу після відправи переміг себе й пішов, то демон, імовірно, назавжди й відступився б від нього, байдуже, що останнього часу, особливо коли йому, Наумикові, зі щоразу палкішим і тривалішим надхненням гралося, він почав з неспокоєм вирізняти, хоча ці шарудливі шматочки тьми між звуками тоді ще остаточно не увібралися в голос, як до нього крізь музику, дедалі владніше торує дорогу нечистий, заради чого Наумик і тягав зі собою до спорожнілих церков Ощипка, звісно, не так зі страху перед остаточною сутичкою з дияволом, як радше з припущення, на яке Наумика наштовхнули Панасові розповіді про Євгенове воскресіння, що саме з Ощипковою допомогою йому, Наумикові, поталанить остаточно вияснити, як із ним, Юрком, стоїть справа, тобто, якщо диявол справді сочить його, Наумика, то Ощипко, який бачив Євгенове воскресіння, побачить і спокусника роду людського, а ця певність, не підміновувана ні запаленням очей, ні перевтомою, і була потрібна Наумикові, аби раз і назавжди покласти край сатанинським зальотам, заки йому, Юркові, тьма накладе в душу яєць мороку, — зовсім нібито посутні міркування, котрі однак попри Наумикові настирливі передчуття та й зрештою попередні нешкідливі об’яви лукавого, які частково не так щоб зовсім приспали, як радше перевели на інші рейки Наумикову пильність, — не згромадили в Наумиковій свідомості досить підстав, аби наперед безпомилково виснувати (як це згодом Наумик — раз у помешканні Худя, вдруге на набережній під Карловим мостом звірявся був Тимофієві в проміжках, коли той замовкав, перш ніж далі переповідати йому свою останню розмову з Наталією Федорівною Пошепюжною, чи не завдяки цій розмові й ухистивши- ся завести до себе на помешкання після смерти Наумикової матері зжебрачіпого й закоростявілого Юрка, якому натоді вже перестали були давати навіть ноти для переписування, до котрих Наумик нібито щоразу додавав власні дикі пасажі, наслідком чого замовники, що їм доводилося не пише комусь іншому наново доручати марудитися зі згайнованою працею, а й ще ретельно вичищувати від макабричних вставок спотворені партитури, відмовлялися від Наумикових послуг, позбавивши таким робом ше недавно відомого органіста й цих мінімальних заробітків, що, звісно, й спонукало Тимофія Худя довго й уперто, а врешті-решт таки марно, наполягати, щоб Наумик не погребував ділити з ним сякий-такий харч, нечисленні копійки й дах над головою, від чого Наум категорично відмовився, запевнивши посмутнілого Худя, який щиро натинався Юркові допомогти, що він, Наумик, багатший від усіх на світі, хоча тепер, за винятком Тимофія, усі його й цураються, наввипередки, і то не пише вустами Степана Кореня, звинувачуючи його, Юрка, і в смерті матері, і в найтяжчих гріхах, включно з мужолозтвом, що їх нібито спричинило надужиття наркотиками, які, мовляв, і зруйнували Наумикову кар’єру органіста, і це поминувши ту, здавалося б, досить ваговиту обставину, що він, Наумик, ані не обожнював прутня, як дехто, що, зрештою, його, Наумика не обходипо, бо кожен має те, що вибере, — ані властиво, і в очі не бачив тих навісних, уражувапьних конопель, що про них на всі пади плескали, смикані за мотузочки з пекла отруйні язики, ціхуючи причину Наумикового наглого падіння), — що коли він, Наумик, візьме кілька акордів зі своєї найновішої композиції, завдяки якій йому, Наумикові, почала відслонюватися найпотаємніша сутність речей, заповідаючи неуникненне переоцінення, дотеперішніх вартостей, — то тієї ж миті почує, як на всю церкву вибухне реготом спорохнявілий, майже висипаний до основи й вилинялий до невиразних брудних плям ґоблен, котрий, як це щойно тепер Наумик остаточно усвідомив, дратував його від початку відправи, оскільки Наумика з перших же звуків розсердило (він аж сам здивувався, як глибоко це його діткнуло, а, головне, що він зареаґував на це на подобу своєї матері, до якої він, крім спільної любови до музики, досі мало чим уподібнювався), чому на чотирьох кодопах, спущених поміж лямпами зі склепіння, церковні розпорядники повісили, аби вона затуляла собою правий бік органу, цим самим, самозрозуміла річ, деформуючи звук й спричиняючи його рапавість, — повісили стару спорохнявілу шмату, що колись була ґобленом і що тепер і заговорила макрельним голосом тьми, сповіщаючи, мовляв, Наумикова Великодня симфонія, як і взагалі його найновіші музичні твори, зокрема дві кантати на тему страстей Розіп’ятого, кантати, якими він, Наумик, в душевному затьмаренні уроїв собі навертати людей на стежку добра в марному сподіванні, ніби він, Юрко, складає музику на славу Того, кого тенденційно титулують Усевишнім, — насправді витвір сатани з тієї простої причини, що, поперше, як тільки людину, наслідком власної зарозумілости, пихи чи ще далеко менш привабливих властивостей, зсудомить когось на Щось навертати (а тут не просто когось, а одразу ціле людство, і т° спитати — на що?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”