1. (в історії грецької мови та літератури) Напрям, що виник у елліністичну добу, який проголошував зразком для наслідування класичну аттичну (афінську) літературну мову V–IV ст. до н. е., протиставляючи її поширеній на той час «загальній» (койне) мові.
2. (у лінгвістиці) Мовна особливість, слово або вираз, характерні для класичної аттичної діалектної норми давньогрецької мови.
3. (у ширшому значенні) Тонка, вишукана й дотепна форма висловлювання, що вважається характерною рисою стилю афінських письменників-класиків.