атлет

Приклад 1:
Імовірно, від заклопотаности Федорів мозок помилково виділив такий надмір розумової енергії на ці утлі міркування, аж нею просякло помешкання, і, хоч він і словом не зрадив цих думок, вони жужмом потрапили й гостеві до голови, бо коли Безручків промоклий голос, доповнений то бусловим буханням, то гусячим ґелґотанням (оскільки Безручко заявив, що без гуски він не сяде в ванну, з чого Федір, якому в перебігу жовтої пропасниці в Бразілії довелося дещицю зіткнутися з потойбіччям, що й залишилося в його звичці помічати те, повз що інші байдуже проходили, виснував: не інакше, як Безручко запроектував свій винахід в гусці, переховуючи в ній в ущільненому вигляді, задля більшої портативности, з десяток громіздких створінь на зразок їжатця, безпосередньо пов’язаних з винаходом, серед яких особливою активністю вирізнявся лелека, що тепер бив крилами по воді, приглушуючи потовщеними сплесками Безручків голос), — дійшов до Федорового (від унутрішньої напруги фасетного) слуху, то Федір зі здивуванням встановив, що він, не знати коли, встиг полагодити, що вони всім гамузом після купелі вирушать до Марійки в каварню, до котрої завжди стриманий Безручко (хоча він і колись не густо вчащав до каварень) виявив нагло таке настирливе зацікавлення, ніби не Федір, а він мав там важливе, заздалегідь укладене побачення, на яке йому з якихось далекосяжних причин не випадало прийти без свідків, і це враження у Федора ще зміцнилося особливо після того, як йому спало на думку, чи не перевіряв Безручко на людях свій винахід, дещо переінакшуючи перебіг подій, як він уже сидів разом з Марійкою й Оришкою Козелець, влаштувавши поруч на терасі, погородженій на затишні закутки цементними ночовками з журавцем, Безручка, переодягненого на кількаразові настирливі прохання у Федорів приношений, але чистий виряд, разом з гускою й виваркою-барабаном, і до них приставив білого, з мереживного заліза, стільця кудлатий атлет, у якому Федір щойно в загальній колотнечі, коли він сам кахльованим столиком прокладав дорогу Марійці й Оришці серед роз’юшених пик, що налітали з усіх боків, розгледів Тараса Нагірного, котрий ще не зовсім (Федір давно переконався, що здоровані важче витримують злигодні, ніж глистюки) очуняв від голодівки перед ратушею на Марієнплятці на знак солідарности з Валентином Морозом, за якого в усіх українських церквах ішли молебні, після чого люди з свічками вирушили в похід по всьому місті, що, догоджаючи єдинонеділимній держиморді, не квапилося бодай одним реченням згадати у щоденних новинах (преса, звісно, вільна, тільки пощо заради якихось там задрипанців з неіснуючої нації зайво роз’юшувати медалогрудого від плечей до колін сусіду?) про українські демонстрації на знак протесту, що в особі Мороза червоні царі видушують весь український народ (б’ють, та ще й плакати не дають), який попри тристалітнє перебування під братньою різалкою-чоботиськом не хоче перетворитися на росіян, — Федорові з чіткістю, що випалювала мозок, запам’яталося, що Безручко говорив про людське призначення тієї миті, як Юнона, на пронизливий, аж фіялковий звук сопілки, цибато виметнувшися з- під Безручкового стільця, по-лелечому (Федір виразно побачив, як у неї за кілька кроків видовжилися ноги й дзьоб, та й, зрештою, де ж би гуска ласувала гадюками?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
“, ще пiвроку тому, в Кем‑брiджi, за нею упадав суперхлопчище, красень i атлет, шiсть футiв два дюйми, i в плечах стiльки ж, ласкавий як заїнько, з шкiрою наче смуглявий шовк i чистим запахом здорового молодого мужчини, ах який з нього мав бути коханець — гризи тепер собi кiсточки, гризи! — i на її “I’m ten years older than you are” вiдказував, по паузi, трошки заскочено: “You’re lying” — вона й для нього була, щиро й невдавано, просто girl, котра йому подобалась, — а її, замiсть вабити, вже нишком дрочив той непереможний натиск дурного здоров’я, весела й самовпевнена небитiсть, вона‑бо була “поетеса гостро трагiчного свiтовiдчуття”, як колись писав про неї вдома один прибацаний критик, ая, вона вспадкувала це, як ото групу кровi, i в цiй країнi, з її кодексом примусового щастя, котрий, розумiється, покотом тиражує невротикiв i психопатiв, носила своє iсторичне страждання з викликом, наче породистий пес медаль iз виставки, — ледь‑ледь зверхньо осмiхаючись, говорила в довiрливо розкритi роти (слова падали в пiдста‑влений келих з вином i коливали блиском поверхню): у вашiй культурi горе — виключно особистого характеру, самотнiсть, любовнi драми, отi клiнiчнi iнцести, котрi сорокалiтнi тiтки буцiмто починають видлубувати на психотерапевтичних сеансах iз дитячої пам’ятi i в котрi я, по правдi, не вельми вiрю — повчащавши рочок‑другий до психiатра, ще й не таке згадаєш, — але вам невiдома пiдвладнiсть необорному, метафiзич‑ному злу, де вiд вас нi чорта не залежить, — коли зростаєш у квартирi, яка постiйно прослуховується, i ти про це знаєш, так що вчишся говорити — одразу на невидиму публiку: де вголос, де на мигах, а де й змовчати, чи коли перше твоє дiвоче захоплення виявляється приставленим до тебе стукачем, який за рiк доволi халтурно вiдбутої служби — переважно кав’ярняних балачок i валасання по кiнах — бере та й закохується в тебе направду, без дурникiв, i освiдчується — освiдчу‑ючи свою кагебiвську мiсiю (роти роззявлялися ще ширше, круглiше: оце життя, заздро гадалося їм, оце real life!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”