арешт

1. Дія, внаслідок якої особу позбавляють свободи та беруть під варту. У художніх творах описується як один із видів утисків: «Грабунки, заборони, труси і арешти Мов град на хлопську зігнуту, прибиту спину» (Еллан, І, 1958, 198); «Батька ми бачили вдома ніби в гостях, між одним арештом та другим» (Козл., Сонце.., 1957, 15).

2. (юридичний термін) Рішення суду, що обмежує право власника вільно розпоряджатися своїм майном. Наприклад: «Оформляйте справу до суду. Накладіть арешт на домашні речі» (Кучер, Трудна любов, 1960, 241).

3. (застаріле) Місце утримання людей, яких позбавлено волі; тюрма. Як ілюстрація: «Три неділі вже кум у арешті сидів, А селом якийсь шум, наче рій той гудів» (Фр., XI, 1952, 120).

Приклади:

Приклад 1:
Коли Іринка перебувала у мене, у Львові Атену та сестру Чорновола Валентину заарештували й протримали у слідчому ізоляторі протягом трьох «законних» (без ордера на арешт) діб — як інструмент тиску на Чорновола (їм навіть влаштували «випадкову» зустріч у коридорі, щоб той упевнився, що Атена в них). Можна уявити, що пережили ми з Іринкою в ці дні: адже хто знав, чи не переросте це триденне затримання у повноцінний арешт?
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
Озьми ти от­то­го су­чо­го та пре­су­чо­го си­на Шван­дю­ру, що зняв ма­ру з лю­дей, що я бу­ло нас­ла­ла, як ме­нi сi­ку­цiю да­ва­ли, так озьми йо­го пiд арешт, бу­цiм вiн або прок­равсь, або те­бе ла­яв, або що хоч на нього наб­ре­ши i зве­ди пе­ню, та од­бе­ри у нього всю ху­до­бу, – бо вiн со­бi за­мож­ненький, – та щоб на те­бе ро­ди­чi йо­го не гри­ма­ли, так ти вiд­дай теє усеє па­ну пи­са­рю Ри­го­ро­ви­чу… – Благоє дi­ло i муд­роє рi­ше­нiє, па­нi Зу­би­хо, єй!
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 3:
До ровесникiв, танцi‑шманцi, рок‑ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi обмацування в темрявi спортзалу, — смiшно, нiкому з них навiть розповiсти не можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджується, — вдертим у чоти‑ристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого надвiрнього холоду, вiдчуттям наглої заповненостi кiмнати — трiйко рум’яних з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, “собирайтесь”, татко метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками, привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи спинку прищавої блiдо‑зеленої пiдлiтковостi, — здушено‑крикливе, зi звислим через мордочку пасмом, i залящало: “как вы смеете, по какому праву”, — вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма’ть, перше вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак — арешт антiсовєтчика!) — що ногою вiдопхнули (“не ваше дело, вы еще слишком молоды”), i батьки (з обличчями однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти поскочила, з жахом зашипiли‑замахали‑зацитькали, — але перша невдача тебе не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, — вiдважна жiнка, золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз зайчиком‑залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову московську гастроль, — навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв розходитися, i тому з’явилися менти, — привалила зграя воронкiв, в’оралися в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як воно так скоїлося: ще перед хвилею все було нiби — пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то поїхали б на Хрещатик каву пити, подумаєш, велике дiло!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”