анрі

Приклад 1:
Але коли його, Прокопа, Івась і Віра запросили на вересень до себе в гості на Фльоріду, і він, плаваючи посередині бездонно-чорного кратера трохи поодалік від товчії й час від часу перекидаючися з Вірою спогадами про минуле, побачив, як на прибережній мілині, заповненій хворими й каліками з усього світу, які пересувалися по колу, тримаючися за вірьовку, напнуту навколо озера задля перестороги для неплавальників перед глибиною, — у купальнику з двох латок кольору розчавлених полуниць виходить на берег струнка, хоча досі він, Прокіп, якось не зауважив її в воді, наче зіткана з ранкових променів Дзвенислава, попри свої п’ятнадцять років за одну ніч раптом майже цілком оформлена в найчарівнішу жінку, він, Прокіп, відчув нагло, що йому розрубали груди, вирвали серце й легені натовкли отруєним приском на знак, що віднині його, Прокопове, життя скінчилося, оскільки без Дзвенислави він не годен рухатися, мислити, існувати, хоча цього він не сміє прозрадити жодній людині, а вже Вірі чи Івасеві й поготів, бож Дзвенислава — неповнолітня, а він, Прокіп, майже втричі старший від неї бувалий у бувальцях чоловік, якому тепер якось треба, байдуже як, втримати голову на плечах не заради себе, а заради Дзвенислави, просто тому, що і Віра, й Івась сприймуть це як злочин, коли він, Прокіп, що не має ні визначеного фаху, ні кола, ні двора, він, Прокіп, що досі жив, як птах Божий, не журячися завтрішнім днем й ніде не зігрівши собі місця, раптом, як Пилип з конопель, попросить в Івася руки Дзвенислави, котра для Івася й Віри ще дитина, байдуже, що Івасева прабаба, як він сам розповідав, у такому віці вже народжувала дітей, тільки ж то було тоді, а не тепер, та й хіба він, Прокіп, міг сподіватися, що це юне створіння, наче й справді створене з морської піни, його, який не визначався ні вродою, ні молодістю, ні бодай статками, отак собі ні сіло, ні впало покохає, аби він, Прокіп, навіки зав’язав світ цій по- дитячому пустотливій, — набряклій соками юнці, перед котрою щойно починається життя, цій школярці і вже найзвабливішій на світі, шкірою свідомій своїх нездоланних чар, жінці, що, вийшовши з води й опинившися на стриженому ґазоні біля круглого величезного куща, вкритого червоними ніжнопелюстковими квітами, кожна квітка завбільшки в гарбузовий цвіт, наче приквацьований на звичайний кущ сновидним пензлем Анрі Руссо, стояла, кокетуючи з кучерявим, закоханим у неї по вуха (це видно було й здалеку) красенем-однолітком Омельком Кіндратюком, Івасевим сусідом, очевидна річ, й не здогадуючися, що на неї з-під ідіотичної форми солом’яного бриля, які продавала на вході до «калабані» огрядна літня Цірцея, перетворюючи плавальників на інфантильних недоносків, стежать палющі Прокопові очі, що на віддалі не лише обціловують, а й наче заковтують у себе на подобу удава, її, Дзвениспавині, ноги, стегна, плечі й довге, розпущене кінським хвостом мокре волосся з червоною квіткою, котру Дзвенислава то закладає за вухо, то, схопивши двома пальцями за корінець, вимахує нею, торкаючися пелюстками то ноги, то стегон, то грудей, то уст й щоразу з кожним таким поторком заганяючи в нього, Прокопа, дедалі довші й пекучіші леза, а тоді раптом, залишивши біля куща отетерілого Омелька, кількома балетними стрибками досягає на березі дощатого лежака, на вибіленій спинці якого висить її халатик і великий волохатий рушник, похапцем одягає хламидину й, кинувши чи то Вірі, чи то йому, Прокопові, повітряний поцілунок, гукає, що йде додому, мовляв, їй уже досить сірчаних купелів, котрі кладуть її в сон, й справді біжить геть, перш ніж Віра встигає їй щось відповісти й несхвально ляпнути рукою по воді, проте хоча Дзвенислави вже нема, її якось особливо дзвінкий (зрештою, може, то йому, Прокопові, лише так здається) з підступними, просто таки з задушливими переливами, голос, скориставшися миттєвою розслабленістю його, Прокопового, тіла, проникає йому в кров, ширячи жмути діямантових, смертельно солодких колючок, від яких його починає тіпати пропасниця, і то з такою силою, аж це зауважує раптом чимось заклопотана Віра, котра, на щастя, всупереч несхибній інтуїції, властивій кожній жінці особливо що стосується сердечних справ, здається, таки не здогадується про справжні причини його, Прокопової, досить прикрої пропасниці, яка змушує його, Прокопа, кілька разів зануритися, одбігши солом’яного бриля й налякавши Віру, котра хапає його, Прокопа, за руку, гадаючи, що в нього корчі й він тоне, й силоміць тягне до берега, наглячи поміряти гарячку й викликати лікаря, від чого він, Прокіп, ясна річ, відмахується, запевняючи, що це в нього черговий напад малярії, на яку хворіє кожен, хто побував у тропіках і що такий напад скоро мине, хоча зараз, може, й справді, краще, не гаючися, піти додому, як це радить Віра, й трохи полежати в затишній кімнаті, мовляв, у нього, Прокопа, є потрібні ліки, які одразу ж подіють, нехай тільки він, Прокіп, дійде до хати, де він, ледве опинившися насамоті, заходжується похапцем пакувати валізку, свідомий того, що в нього горить земля під ногами, бо цієї миті почався для нього відлік часу: ще зайва секунда, й на нього, Прокопа, впаде стеля, розчавивши груди, мозок, честь, сумління, і він полетить у прірву, рвонувши з собою й Дзвениславу, чого він не сміє чинити, а через це йому так і калатає серце, яке напевне чути крізь стіну, що біля неї він, уже з валізкою в руці, стоїть, прислухаючися, щоб із гостинної хати непомітно вислизнути, як злодій (нічого, він це пояснить Івасеві й Вірі пізніше, вигадавши якусь нісенітницю), а зараз лише обережно натиснути на дверну ручку, в передпокої наче зовсім тихо, тоді ще кілька кроків, і він, Прокіп, на вулиці, — однак щойно він торкається ручки, як двері самі причиняються, до кімнати навшпиньках прослизає босонога Дзвенислава, котра блискавично, заки він, Прокіп, встигає від несподіванки поворухнутися, не дивлячися на нього й не промовивши жодного слова, замикає двері на ключ, обвиває йому руками шию й цілує йому очі, уста, груди, поцілунками ніби перезаряджуючи всього Прокопа, котрий, так само мовчки, відштовхнувши ногою випалу з руки валізку, що назавжди десь розматеріялізовується, як уві сні пестить, запахущу, пругку Дзвениславу, голу під халатиком, з якого Прокіп її обережно, як із вогню, вивільняє, відводячи на боки руки, що розстібають на ньому ґудзики й зісмикуючи на підлогу останні одежини, кладе не на скрипуче ліжко, а на пухкий китайський килимок поруч, податливо-променисте, ще не займане тіло, яке чекає його, але, замість увійти в цей (о, диво Господнє), для нього, Прокопа, наче виповнений миром живий, трепетний сосуд, він, Прокіп, усвідомлюючи раптом, що він чинить, робить над собою шалене зусилля, від якого хрустять кості, відриває, вже ладне навіки з’єднатися, своє тіло від нагло змертвілого Дзвениславиного, рвучко підводиться, стримуючи стогін, як після важкого поранення, накидає халатик на Дзвениславу, з очей якої самі сиплються сльози, хутко проводить долонею по її мокрому обличчю, грудях, животі й ногах, наче забираючи все це з собою, сяк-так запихає себе в плавки, штани, сорочку й піджак, зриває з вікна раму разом із сіткою для комарів, оскільки інакше вікно не відчиняється, й вистрибує в кущі, звідки, пересвідчившися, що поблизу нікого нема, звертає на вулицю, робить закрут, а тоді ще один, пильнуючи, аби не напоротися на когось із знайомих, перетинає навпростець чиюсь порожню садибу й пустир і вибирається на автостраду в напрямку Венісу, обабіч якої він і простує, вряди-годи підносячи палець, на котрий невдовзі зупиняється авто, що підвозить його до Сарасоти, а звідти, — вже інше, — до петовища в Тампі, де він (на щастя, папери й гроші виявилися в піджаку, хоча коли він вистрибував із вікна, він про це не думав, однак якийсь унутрішній чатувапьник у ньому, попри спеку, змусив його мимоволі натягнути піджак) купує квиток на перший-ліпший літак до Нью-Йорку, щоб між ним і Дзвениспавою якнайхутчій лягло якомога більше простору, завадивши йому безвідповідально рвонутися назад, що він, Прокіп, ще зважує, прибувши напівп’яний до Нью-Йорку після незчисленних коктейлів на борту літака, якими він пробує себе якось притлумити, а тоді, силою прогнавши себе геть від віконця з квитками для зворотного польоту, бо його, Прокопа, вже судомить повернути голоблі назад, бере рятівне таксі до своєї давньої, принагідної приятельки, щедрої на серце й тіло, Любці Запіснянської, з котрою без жодних пояснень (із Любцею це просто, оскільки вона любить усіх чоловіків, незалежно від кольору й віку, які добре справуються в ліжку) спить кілька ночей, байдуже що це не виганяє йому з крові Дзвенислави, волочиться спочатку з Любцею, а тоді сам, по гарпемських притонах, порторіканських барах і борделях, де набирається триперу, від якого успішно лікується у Вподка Калиновського, врешті-решт, пересвідчившися, що життя без Дзвенислави просто таки нестерпне й позбавлене будь-якого сенсу, підписує на п’ять років контракт з компанією видобутку нафти в Колюмбії, аби за п’ять років пекла, яке чомусь (може, тому що в ньому в усіх клітинах отаборилася Дзвенислава) не знищило його, хоча він, Прокіп, ретельно докладав до того чимало зусиль, — аби переїздом через Нью-Йорк у Народному Домі знову здибати Дзвениславу, уже не школярку, а винятково здібну, певну себе студентку художньої Академії мистецтв, студентку, що від самого початку навчання не пише отримує Фордівську стипендію, а й не погані замовлення, які уможливлюють Дзвениславі без допомоги батьків стати на власні ноги, власне конто в банку й (данина часові) завести кучерявого красеня-коханця, єдиного спадкоємця олов’яних копалень в Потосі, котрого Івась і Віра розглядають як майбутнього чоловіка своєї норовистої дочки, оскільки болівієць кілька років невідступно ходить за Дзвениславою, ретельно вивчаючи українську мову й навіть не погано порозуміваючися нею, що однак його не рятує, бо, угледівши Прокопа, Дзвенислава наганяє свого елеґантного й винятково чемного (романський хребет) коханця, який, як це він, Прокіп, одразу вичув, любить Дзвениславу до оскаженіння, бож він і пізніше ще довго петлятиме біля Дзвенислави, сподіваючися на чудо Господнє, — і йде з ним, Прокопом, котрий цього разу вже не тікає від неї, адже Дзвенислава — це його, Прокопове, існування, властиво, навіть не існування, а щось значно більше, ніж життя й смерть, якийсь нескінченний магнієвий сніп неспокою й блаженства, від якого він, Прокіп, з відтятою головою стрибає в хмарах, хоча його тіло й волочиться вирвами по землі, — стан, якого він просто не уявляв, байдуже, що закохувався не в одну жінку, тільки з миттю, як Дзвенислава увійшла в його, Прокопове, життя, всі поняття, почуття, навіть довколишні предмети спалахнули неоновими язиками, набувши раптом настільки іншого значення, аж він, Прокіп, саме з надмірної любови (а любов його й справді така несамовита, що якби випадково з Божого веління вона вийшла з його, Прокопових, грудей, то затопила б усі континенти, оскільки такого палющого, а заразом ніжно-прозорого, наче з якоїсь однієї вселенської ноти, видихненої з надр буття, — кохання, відколи земля обертається навколо сонця, ніколи не містила жодна грудна клітка, зайвим доказом чого стала хочби та обставина, що навіть тілесна близькість із Дзвениславою його, Прокопа, замість нарешті поставити з голови на ноги, сповнювала дедалі щемливішим неспокоєм, внаслідок чого йому наче вислизали невидимі віжки з рук, і через це він, Прокіп…) і вагається одружитися з Дзвениславою, звісно, зовсім не тому, що Івась і Віра, зрештою, з цілком зрозумілих причин (збоку й справді здається, ніби він, Прокіп, і Дзвенислава тільки тим і зайняті, що то сходяться, то розлучаються, бо те, що вони творять одне неподільне ціле, не бачить ні Віра, ні Івась, які…) косо дивляться на всю цю дику аферу, вочевидь віддаючи перевагу болівійцеві, котрий, на відміну від Прокопа, ні разу не забуває дарувати майбутній тещі квіти, а Івасеві сиґари чи люльки, — а тому, що йому, Прокопові, досі незнана гордість (а втім, може, це навіть не гордість чи бодай не цілком гордість, а радше почуття відповідальности, хоч не виключене, що це таки гордість, та ще й ускладнена різновидом власної гідности, яка й заважає йому, Прокопові, з незатьмареним сумлінням, як дехто, — але на те треба вже народитися, — дощенту перемайструвати вдачу, поведінку й погляди, ніби щоразу наново народжуючися для кожносекундних обставин, що…) не дозволяє взяти шлюбу з жінкою, якій він, Прокіп, не створить життя, до котрого вона звикла, вирісши в достатках (а болівієць — молодший, показніший, багатший, — створить), навіть якщо Дзвенислава й тричі здатна без його, Прокопової, допомоги справуватися, вже тепер не кепсько заробляючи, а, головне, вміючи, не бувши скнарою, хазяйновито тримати копійку в кулачку, чого він, Прокіп, ніколи не вмів, імовірно, якоюсь потаємною чарупкою душі зневажаючи ощадність, обрахованість, планування наперед (упередження, що їх людина, не помічаючи, перебирає від попередніх розхрістаних поколінь, збитих з пантелику як занепадом етичних вартостей, так і зовнішніми утисками, — розхрістаність, що її помилково ототожнюють із широчінню вдачі), і тому всі гроші, яких він, Прокіп, час від часу добігав, копи йому на тому з якихось причин раптом (ясна річ, не надовго) залежало (а то бували й досить значні суми) самі якось щезали, мов у тих рокованих шукачів золота й діямантів, котрі за одну ніч гульні проциндрювали до нитки тяжко загаровані скарби, — а частково й тому (і цього голосу він, Прокіп, не міг притлумити в собі, на це він надто близько споглядав життя, яке мало свої закони) – і, властиво, з цього все й починалося (бож цього не міняла й та обставина, що при Дзвениславі він ставав шістнадцятирічним) просто тому, що ніщо неунедійснювало факту: він, Прокіп, старша віком людина (нехай він цього ще не відчуває, однак так воно є, і з цієї причини він…) не сміє зав’язувати світу молодій жінці, яка за двадцять років буде ще молода, зваблива й повна сил, тоді як він, Прокіп, наближатиметься до межі, коли чоловіка долає підступна старість, руйнуючи тіло і мозок, а тоді ще й на додаток, — і це було найжахливіше, — перетворюючи доти вирозумілого, чуйного партнера на дедалі важчі, завбільшки з млинові камені, кайдани на шиї улюбленого створіння, — думка, від якої він, Прокіп, аж кидався, поклавши собі, шо цього він ніколи не заподіє Дзвениславі, знайшовши в собі досить стійкости єдино надійним способом розв’язати цей вузол, а саме відійти, заки старість почне відтинати не лише фізичну міць (перетворивши його, Прокопа, на євнуха, з чим він ніколи не примириться, воліючи сто разів смерть, ніж таке животіння), а й кусні вдачі, коли від дотику чарівної палички часу повного сил чоловіка збабчує на трухлявого дідка, який на подобу Данила Пухиря, із зловтіхою, на котру вигадючилося колишнє кохання, височуватиме першу сивину в набагато від себе молодшої дружини, ніби з помсти за те, що молодість колись вибила його з рівноваги, зв’язавши його життя з молодою привабливою істотою, яку нарешті, — і звідки таке гадюччя з’являється в людських помислах? — плямкаючи шелепами, жере мас, — зловтіха, що її він, Прокіп, сприймав, як особисту образу (чи він, Прокіп, просто не дійшов тієї межі, звідки колись і йому ще здаватиметься, що любов і зловтіха чудово співіснують, і то не в різних, а в тій самісінькій площині, торкаючися одне одного боками, і що в дійсності все значно простіше, ніж це він, Прокіп, собі уявляє тепер, от так щось на зразок того, що прочинив холодник почуттів, — а чому й ні?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Рецензенти трьох книжок Домонтовича, виданих у Києві 1928–1930 p., одностайно нападають на ці видання за їхній еротизм, який вони одначе в тій пуританській системі навіть не наважуються назвати цим страшним словом, то заступаючи його „психологізмом“, „психологічним заглибленням“, „порпанням в індивідуальних почуттях“, „інтересом до вузько-інтимного життя, до подробиць особистих взаємин“, „інтимним матеріалом“, то відсилаючи читача до паралелі з творами, особливо романами, Винниченка або Анрі де-Реньє… Одну рису Домонтович поділяє зі своїми друзями з київського ґрона [неокласиків] — багатство літературних асоціяцій… Відкриє їх і відчує їхній смак той, хто знає ці приховані натяки, напівцитати, напівперекази… Повісті і оповідання Домонтовича можна читати просто як літературні твори. Але ще більшу приємність матиме той, хто зможе відкрити в них другий плян — плян алюзій і ремінісценцій, складне плетиво яких робить з твору майже свого роду коляж».
— Домонтович В., “Доктор Серафікус”