Приклад 1:
), у неї з Гнатом, байдуже, що вона, Марина, його до нестями любить, ніколи не склеїлося б спільного життя просто тому, що вона і Гнат — надто різні вдачі, у них усе різне: зацікавлення, спосіб мислення, унутрішній уклад, світовідчуття, темперамент, а відмовитися цілком від себе й перейти на Гнатові рейки, як це поспіль тисячоліттями відмовлялися й далі покірно відмовляються на кожному кроці чи то розумніші, чи то уярмленіші жінки, вона, Марина, не зуміє, навіть якби й побажала, надто вже вона виросла без вуздечки на шиї, звикши стояти на своїх ногах, які вона власною рукою тепер замірювалася втяти, при тому з маячною певністю знаючи: якби вона, Марина, опинилася б із Гнатом насамоті, а не, як зараз, у товаристві Мирона й Василя, вона не знайшла б про що з ним говорити, настільки він рухався осторонь її світу, у недосяжних для неї амебних, не розділених на світло й пітьму, площинах, — і однак її потягло саме до Гната, цього симпатичного, попри ідіотські ідеї ґвалтовного світовдосконалення, по-тваринному притягальному, але таки шматка м’яса, а не до розумного, милого й закоханого в неї Мирона, з яким вона мала багато спільного, якого вона чудово з півслова розуміла й цінувала, не так навіть за здібності, за котрі вона, Марина, могла багато чого дарувати людині, як за вроджену шляхетність, і якого, як це їй, Марині, вияснилося щойно в присутності Гната, хоча досі вона, Марина, гадала, ніби чує до нього не абияку симпатію, — ніколи не любила, дарма що вона, Марина, усвідомила це лише тієї миті, як Гнат висмикнув з-під неї землю, змусивши її, Марину, старанно приховувати свої почуття і від Гната, і від Мирона, і від Василя, котрий, як це часом їй, Марині, здавалося, докладно орієнтувався, що в ній діється, а це так бентежило її, аж вона, бажаючи його збити на манівці, щоб не над собою судді й зайвого свідка її любовних немощів і глупоти, трохи фліртувала з Василем, розпалюючи цим у Мирона ревнощі й відвертаючи таким робом його увагу від Гната, до якого її, Марину, дедалі владніше тягло, дарма що кожна її розмова з Гнатом неминуче закінчувалася сваркою, в котру вона, Марина, мимоволі давала себе щоразу вманеврувати, перегодя потерпаючи за свою гостроту й агресивність, яких у неї раніше взагалі не було і від яких тепер Мирон, розумний і чуйний Мирон, котрий усе бачив і все розумів, а тут виявився найбільшим сліпцем і невігласом, боронив Гната, копаючи цим самим собі могилу, бож йому й на думку не спадало, що в дійсності спричинює Маринині суперечки з Гнатом. Це, звісно, не означало, ніби вона, Марина, навмисне шукала сварки з Гнатом, бажаючи захистити себе від нього, за браком іншої, бодай такою утлою перегородкою, а просто кожна найневинніша Гнатова заувага, окрім його приший-кобилі-хвіст- уроєння щодо ґвалтовного вдосконалення світу, виниклого з некритично підхопленої демагогічно-лівацької жуйки, живленої надміром невитраченої у боротьбі за голе існування, енергії, передбачливо уділеної людині природою й сублімованої в часи затишшя у комплекси перегодованого, давно не знекровлюваного війною, моровицею, голодом і примусовим промиванням мозків і волі, суспільства, — унаочнювала безглуздість і безперспективність її, Марининої, любови до цього духовно недорозвиненого гевала (хоча, властиво, яких прозрінь очікувала вона, Марина, від вісімнадцятирічного та ще й вирослого в достатках, як і вона, хлопця?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
