абощо

Приклад 1:
Та з іншого боку, ім’я «заважало»: спробуй з таким прізвищем і науковими званнями, зафіксованими в трудовій книжці, влаштуватися на якусь непомітну заробіткову працю, приміром коректором у технічному журналі абощо. Від мене сахалися: щось тут нечисто… У травні дістала розрахунок в Інституті (до речі, цей розрахунок було проведено за максимумом — наш старенький головний бухгалтер Прохор Петрович Омельченко особисто вручив мені гроші, а в очах у нього стояли сльози).
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
русявий (запах волосся)?… так завжди — iно станеш приглядатися зблизька, розсипається, дробиться — не збереш, голодувала вона без неї тяжко, просто фiзично: мов на безводдi абощо, почути б — живої, щирої, щоб iнтонацiєю отою спiвучою, наче струмок жебонить, ко‑ли зоддалеки наслухати, хлюпнуло — їй‑бо, пiддужчала б! — в тiй хвилинi вiн згадав, без усмiшки, як колись, класi в п’ятому, сидячи на уроцi української мови, тайко‑ма нюхав фарби, схованi пiд партою, а вчителька, пiдско‑чивши, швиргонула ними, аж зi стуком розлетілися по проходу, — ну певно ж, тiльки вчителька української мови здатна щось такого встругнути, чогось вони, мов на пiдбiр, усюди — найтупiшi, найзлобнiшi бабери, оскаженiло ревнi служаки, достоту сержанти‑хохли в совєцькiй армiї, — ти не думаєш, що тут комплекс нацiональної неповноцiнностi грає на всю?… Так вони розмовляли — коли ще розмовляли, бо розкривався — дiлився чимось iз себе‑внутрiшнього — вiн навзагал і помалу, рипуче: не звик, якiсь там дверцята в ньому да‑авно, вiдай, позаклинювало, що й завiси ржею побралися, — Господи, що ж то за шлюб у хлопа був, га?… Для чужих, а значить для всiх, крiм, може, одного‑двох товаришiв (спiльних друзiв у них було — тьма, i вона доволi хутко впевнилася, що жоден з‑посеред того гурта, навiть недурнi хлопи з кiльканадцятилiтнiм стажем приязнi, його, властиво, не так щоб i знали, вiн їх знав: бачив!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
Твань — i кроки, як гумовi… Ця любов — не остання, Ти даремно так думаєш”), — пройшов крiзь її територiю, мов татарська орда, — зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого обширу пам’ятi, з усiх її головних осiдкiв ту живильну, таємничо‑мерехку любовну вологiсть, котру душа з року в рiк назбирує в собi про запас: пiдгрунтовi води, ненастанне й невловне на слух всьорбування‑цмакання, чiпке запускання ворсистих корiнцiв у темну глибину передсвiдомостi, в коридор, що зненацька вiдкривається — в рознятий про‑стiр спогаду: там завмирає дiвчинка серед осiнньої алеї, вперше зачувши, як стугонить за туманом далекий обрiй, як свiт кличе її, обiцяючи їй дорогу, от з тої дiв‑чинки все й починається, i що б не було потiм з тобою в життi, — воно цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй дiвчинцi, доки вловлюєш у собi почутий тодi нею поклик, — бо всi так званi iдеали юно‑стi — то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget it, вони приносяться ззовнi, тим‑то рiдко хто й потрапляє зберегти їм вiрнiсть, ну й грець iз ними, невелика втрата, утрiть шмарклi, всi пожованi‑пом’ятi лiтами бородатi лiваки‑шiстдесятники, колишнi хiппi, що так i не стяглися на власний будиночок у сабербiї з квiтучим городчиком на задньому дворi та гараж iз двома автами, а також усi тi, що стяглися, i зголили бороди, i непомiтно для себе вкрились, як горнята поливою, глянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого — в спокої й достатку — життя, i всi, колись киданi у “воронки”, на струс мозку духопеленi по ментарнях i пiдворiттях вкраїнськi бунтарi, а нинiшнi лауреати державних премiй iз пухкими од спецбуфетiв‑ського жирку рученятами й добротливо, по‑хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в корсети блюмiнгдейлiвських пiджакiв, — хай не сниться вам ваша прекрасна юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею очi, дурниця то все, щиро кажу, — злуда, омана: тiльки в дитинствi є правда, тiльки ним i варт мiряти своє життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту дiвчинку (того хлопчика — що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою, бо непiд’ємною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонiєю заходу), — значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, — i любов, ледi й джентльмени, справдешня любов — вона завжди зряча на схованого в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене — то завжди: вiзьми мене з моїм дитинством, “Ось сюди, — показувала, завмираючи пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви вершник, — тут поворот у двiр, ось цей будинок”, — була глупа нiч, третя ранку абощо, серед порожньої вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, — вiн в’їхав пiд арку, розвернув автомобiля, заглушив двигун, “Ось тi вiкна, бачиш, де балкон, на третьому поверсi? Оце там ми жили”, — в цю мить вiн i навалився на неї, з довготамованим стогоном вп’явся в уста, зашастав руками пiд светром, трохи загвалтовно, але як сталось, так сталось, “Поїхали до тебе… В майстерню…”, — десь вiн i зараз там є, той двiр, i той балкон, i арка, i зацiлiлий з‑перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку — от тiльки дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий таємним гулом вологий туман, — нема в ньому бiльше).
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”