очманіння

Приклад 1:
якби Прокопові справді залежало на тому, аби викрутитися з зашморгу смерти, він напевне не сплохував би, щодо цього він, Коновченко, ладен хоч землю їсти, що це так, з тієї простої причини, що саме він, Коновченко, 45-го року в таборі полонених у БелляріІ випадково став свідком, як Прокіп переміг свою смерть, і це попри те, що тоді Прокопова смерть виглядала не глистякуватим, по-муринському закучерявленим, давно не митим юнаком з футбольною торбою, а широкоплечим і не захарчованим, як решта полонених, літнім бороданем у збитих черевиках із досить новими обмотками до колін, який продавав (на той час несусвітенне диво) пшеничні паляниці на беллярійському чорному базарі, де кожен вимінював на харч, що тільки міг, аби якось затовкти голод, дарма що цей голод виглядав мало не санаторієм супроти того, від котрого в німців, як мухи, мерли радянські полонені, більшість яких становили українці, що, на думку угодованих режимних льох, котрі запустили в світ червоне колесо людиноненависницької системи, злочинно не хотіли проливати крови за кремлівського упиря, який виморив штучним голодом мільйони українських селян, вистріляв майже всю інтелігенцію, підсікши духовне й біологічне коріння нації, що від того раю, замість безсловесно вмирати, як і належало б мазепинському кодлові, придатному бути хібащо жалюгідною витирачкою для незаплямлених ніг інших, крикливіших націй, на початку війни, сподіваючися просвітку, й посунула хмарою в німецький полон, де опинився й він, Коновченко, заки йому звідти поталанило втекти, перш ніж він опух і збайдужів до себе й до інших від голоду, що кількома роками перегодя здибав його в Беллярії, так наче цей голод ішов за ним, Коновченком, назирцем ще відтоді, як він, Коновченко, після німецького полону й винесеної звідти дизентерії з місяць підліковувався й відживлявся в однієї бабусі на селі, оскільки цей голод, то наближаючися, то віддаляючися, йшов услід за ним і тоді, як він, Коновченко, за короткий час двічі потрапивши в облаву, виплигував із вагона, що віз з України хлопців і дівчат, а серед них і його, Коновченка, на примусову працю до Німеччини, і тоді, як він, Коновченко, частково з намови запального, проте золотої душі Богдана Деригуза, що загинув під Бродами, а частково з дедалі настирливішого бажання зі зброєю в руках спробувати битися за нехай мінімальну, але, як здавалося тоді, таки ніби волю, — вступив до дивізії Галичина, спочатку міркуючи перейти до УПА, а тоді, заприятелювавши з Грицьком Жижкою, так і лишившися в дивізії, що й привело його, Коновченка, до табору полонених у Беллярії, де він у нападі голодного очманіння, підсиленого ще й нервовим вичікуванням, що їх усіх видадуть на поталу імперському упиреві, мало не переставився до праотців, наївшися з Петром Лопотуном недостиглої пшениці біля табору, на чорному базарі якого він, Коновченко, під час бійки Прокопа зі своєю смертю, угледів був свіжі паляниці. Властиво, якби не ті свіжі паляниці, незвичні для беллярійського базару, бож полоненим кілька місяців не давали гарячої їжі й майже ніхто не мав змоги самотужки собі щось зварити з тих більш ніж скромних приділів, що випадали на кожного, а вже напекти хліба й поготів, — можливо, він, Коновченко, ніколи не зауважив би, що Прокіп б’ється навкулачки зі своєю смертю, проте як він, Коновченко, відчув запах свіжого хліба й біля патинків бороданя на шматку брезенту, застеленому зверху полотняною хусткою, зауважив три свіжі паляниці, його, Коновченка, так зсудомило, аж від надмірного збудження йому наче луснула на очах охоронна прозора плівка, внаслідок чого він і побачив, як Прокіп на відмах ударив бороданя по шиї, і від цього удару голова бороданя від підборіддя до потилиці, наче скальпована ударом, впала на плечі кобкою з живої шкіри, оголюючи усміхнений череп і голі хребці кістяка, які стирчали тепер з-під нагло запросторої уніформи, і він, Коновченко, котрому приросли ноги до землі, розгледів, що біля військових патинок смерти лежать несвіжі паляниці, а черепи, і що смерть, похитуючи лівою рукою держаком коси, так дивиться на Прокопа, аж його, Коновченка, шлунок виповнюється куснями льоду, дарма що він, Коновченко, стоїть на кілька кроків далі від неї, ніж Прокіп, якому цей погляд чомусь не підтинає колін (що Прокіп відважний, це він, Коновченко, мав нагоду пересвідчитися, однак щоб людина підняла руку на власну смерть, такого він, Коновченко, ще не бачив), бо, замість відступити назад (він, Коновченко, якби спромігся відірвати ноги від землі, напевне забіг би на край світу, хоча він належав не до таких уже й полохливих), Прокіп розмахнувся й щосили затопив смерть кулаком у дірку від носа, і смерть, може, лише тому, що Прокіп її не злякався, відступила, хвицьнувши повітря косою, яка на лету перетворилася на довжелезний вогняний батіг, з котрого посипалися жарини й зорі, а на тому місці, де щойно розчинилася в повітрі смерть, наче з-під землі, вродилися Петро Сипко й Євстафій Кобець, щоб ухопити Прокопа за руки, репетуючи, чи він здурів заводити колотнечу зі Стецьком Годованцем, коли вони всі, мовляв, і так ледве тримаються на ногах від слабкости, — крики, що його, Коновченка, не абияк спантеличили, оскільки він на власні очі бачив: Прокіп і не торкався Отецька, байдуже що в того цебеніла кров із носа і він навіть пробував сікатися до Прокопа, який, звісно, щойно тоді обернувся з кулаками проти своїх галасливих напасників, котрим умовляннями з закликами до розуму й сіпанням з усіх боків нарешті пощастило Прокопа уговтати, до чого деякою мірою спричинився і він, Коновченко, коли, трохи прочумавшися, а головне, знову в стані відривати ноги від землі, заходився вияснювати схвильованим хлопцям, що тут насправді діється і чому Прокіп такий збуджений, і це попри те, що і Сипко, і Кобець його, Коновченка, мало не затюкали, торочачи своєї, ніби Прокіп з голоду лізе з усіма битися навкулачки, а він, Коновченко, так само з голоду, марить серед білої днини, дарма що він, Коновченко, марив тоді не більше, ніж той самий, тепер такий розумний, Євстафій Кобець, котрий ще напередодні саме йому, Коновченкові, під страшною таємницею розповів, що він, Євстафгй, бачив уві сні свою наречену, властиво (і саме це його, Євстафія, й схвилювало, бо такого йому досі не траплялося) не уві сні, — він, Євстафій, не годен окреслити цього стану, схожого радше на якесь дивне заціпеніння, за якого він, Євстафій, мав розплющені очі й його мозок працював, як завжди, стверджуючи, що все те дійсно відбулося, хоча такого вочевидь не могло бути, — мовляв він, Євстафій, отак собі, ні про що не думаючи, лежав на спині неподалік намету й дивився на беллярійське небо, як багато разів перед тим, як раптом бачить: перед ним стоїть його наречена Гануся з розпущеним до пояса, значно пишнішим і довшим, ніж він, Євстафій, пам’ятав, волоссям, у якому, як гнид, повно жовтавих слимаків.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Звісно, коли все товариство, притлумлене спекою, зупинилося над Роною покупатися і Гнат перший поліз у воду, ніхто й гадки не мав, що Гнат, який плаватиме разом з усіма, раптом почне, відпливши від гурту, як навіжений, занурюватися, щоразу довше перебуваючи під водою, атоді взагалі щезне, пустивши бульбашки, аж Марина зчинить крик, гукаючи на підмогу Мирона й Василя, а тоді пірне там, де зник Гнат і де її нагло щось ударить у бік, закрутить у вирі і, замість потягти на дно, викине до берега, на якому вона перегорить на купку попелу за ті кілька хвилин, а для неї ціпу вічність, заки Мирон і Василь пірнатимуть, аби нарешті з-під дерева, котре гіллям ще з весни заплуталося під водою в корчах, витягти нерухомого обважнілого Гната, який після невтомного Миронового вдихування потопельникові повітря з уст до уст, спільного розгойдування за руки й ноги та Васипевих масажів грудної клітки, прочумається й почне вибльовувати воду, що її Гнат чимало наковтався, своїм блюванням і спочатку ледь розбірним жебонінням про окуня-бобра чи ящірку-неящірку, сховок природи, повертаючи її, Марину до життя, хоча це було вже наче не її життя, а сторонньої особи, з якою вона, Марина, не мала нічого спільного, здалека відмічаючи в пам’яті, що ця особа, зовні подібна до неї, чомусь заливається слізьми, від котрих вона, Марина, нарешті остаточно пробуджується, аби ствердити, що в неї мокре обличчя, яке вона кілька разів витирає долонями, що ними вона однак не годна витерти з кісток решток очманіння від Гнатової щасливо відверненої загибелі в Роні, — очманіння, мало помітне зовні, яке проте отруйно осіло в клітинах, на деякий час позбавивши її, Марину, здатности нормально мислити, відчувати, а головне, зосереджуватися, внаслідок чого вона, Марина, котрій припала черга керувати автом, і пропетляла бічними дорогами якихось зайвих сорок кілометрів, з’їхавши з головного шляху, з якого, здавалося б, просто неможливо було з’їхати, та ще й у протилежному напрямку, бож їй, Марині, при цьому асистували досі надійні лоцмани, Мирон і Василь, що, ймовірно, теж не абияк почманіли після відпомповування потопельника, оскільки саме за їхніми вказівками, звірюваними щомиті з мапою, вона, Марина, дещицю попоїздила добре устрілкованими бічними дорогами, які раптом позникали з мали, байдуже що Мирон і Василь старанно височували всі дороговкази, силкуючися встановити, де вони мандруюють, так наче ці мандри заздалегідь мали за мету, перш ніж Мирон віднайде на мапі місцевість, котру вони перетинали то в одному, то в іншому напрямку, і, перш ніж вона, Марина, скерує авто на головну дорогу, дати їй, Марині, відчути, ніби вона разом зі своїми супровідниками крізь невидиму щілину в просторі провалилася на дно моря, байдуже, що на цьому морському дні світить сонце й ростуть дерева, і вона, Марина, їде місцевістю поза часом, хоча ця місцевість із дорогами, обсадженими мерехтливими плятанами все ще нагадує Прованс, проте в дійсності вона, Марина, та її напарники, які цього покищо не помічають, їде малим торохким сітроеном крізь товщу століть, звідки назустріч на першому- ліпшому закруті можуть вимаршувати із велетенської мушлі часу римські легіонери чи всі ті народи, що приходили тут на зміну один одному, воюючи за місце під сонцем, бо, властиво, що таке якихось двадцять, тридцять, а чи триста поколінь? Майже вчора, яке назавжди розвіялося з вітром?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”