латати

Приклад 1:
Він тільки чує, що воно десь поблизу, воно наче ходить навколо і поволі звужує зашморг, не прозраджуючи себе жодним контуром, і тому він, Богдан, як сліпе кошеня, й тицькається, де треба й де не треба, як тоді на вечорі в Чукикалів до Оксани Пилипівни, аби вона зазирнула для нього в кришталеву кулю, видивившися дещо з майбутнього, якого вона чи не йому єдиному й не схотіла відчитувати, пояснивши, щоб він іншим разом навідався до неї додому, і вона тоді це охоче надолужить, оскільки зараз для нього, Богдана, склалася ніби винятково несприятлива констеляція для відчитування долі, а таку констеляцію найдоцільніше перечекати, вона, Оксана Пилипівна, має щодо цього належний досвід, яким не варто нехтувати, щоб не нашкодити там, де в тому нема найменшої потреби, — відмова, котра, всупереч давній і щирій прихильності до нього, Богдана, з боку Оксани Пилипівни йому дуже заболіла, і він, властиво, на Оксану Пилипівну таки кріпко образився, дарма що згодом і визнавав їй рацію, бож Оксана Пилипівна справді бажана йому тільки добра, однак тоді її поведінка супроти нього, Богдана, видалася йому надто негречною, ба навіть зловорожою, аж він спересердя посварився (добре, що Семен не належав до злопам’ятних і досить швидко забув про ту сварку), посварився з Семеном Чирвою, і то, хоча в тому й соромно було самому собі зізнаватися, ні з якої іншої причини, як тільки тому, що до Чирви особливо привітно звернулася Оксана Пилипівна, яка того вечора, замість, як звичайно, змушувати себе довго просити, з власної спонуки взялася поворожити присутнім за допомогою, як вона казала, свого сферичного визір’я, кришталевої кулі, — і не тільки привітно звернулася, а й, — що вже для нього, Богдана, виявилося тієї миті просто таки нестерпне, — щойно відмовивши йому, Богданові, — а він же потребував її консультувань щодо майбутнього напевне значно нагальніше, ніж Чирва, — запропонувала свої ворожбитні послуги Семенові, який на велике зачудування й обурення Богдана (адже попервах йому й справді здалося, ніби це не просто випадковий збіг обставин, а що Оксана Пилипівна й Чирва затялися взяти його, Богдана, на кпини, попри той факт, що Семен аж ніяк не міг чути ні його, Богданового, прохання, ні відмови Оксани Пилипівни, оскільки гутірка щодо відчитування його, Богданового, майбутнього відбулася на кухні з ока на око, коли він, Богдан, допомагав Оксані Пилипівні розкладати оливки, сир і морських рачків на пронизувані гострими патичками чотирикутні картинки ще заки Микола Чукикало привіз Чирву разом з його ночвами морожених лососів, наслідком чого Семен, звісно, й не здогадувався, що йому, Богданові, так залежало видивитися свою долю, на відміну від нього, Чирви, що знехтував послугами Оксани Пилипівни і…) не схотів заглядати в майбутнє, мовляв, як він, Семен, знатиме прийдешнє, він втратить здатність на нього впливати, а тим самим і змогу вільного вибору, що для нього, Чирви, творить сенс існування, — слова, що їх майже в тій самій послідовності колись у джунглях виголошував такий не подібний до Семена Сашко, відмовляючися довідатися про свою подальшу долю, яку йому взявся був, як Оксана Пилипівна Чирві, провістити ворожбит із племені бородо, хоча тоді йому, Богданові, видавалося не лише незбагненним, а просто таки чимось нелюдяним, як це так Сашко нехтує нагодою зазирнути в майбутнє, за що він, Богдан, без вагань відкраяв би півжиття, без огляду на наслідки, перед якими його пізніше перестерігав Сашко, витлумачуючи свій погляд на цьому пункті нетямущому товаришеві, в голові якого ніяк не вкладалося, як можна не хотіти знати того, що прийде, навіть як Сашко й твердив, ніби це з його, Сашкового, боку найконечніший захід безпеки, на який і він, Богдан, мусить зважати, оскільки той, хто рветься знати наперед свою долю, втрачає силу на неї вирішально впливати, про що, звісно, мало хто здогадується, а він, Богдан, то й зовсім не йме цьому віри, хоча це достеменно так, він, Сашко, це на собі звідав і від цього вже ніколи не відступить, бо він поклав собі, що його доля сповниться так, як він то собі намислив, навіть якби для цього йому, Сашкові, й довелося перевернути гори, що, зрештою, не надто й важко, якщо тільки людина точно знає, чого вона хоче, — постава, якої він, Богдан, ні тоді, ні пізніше в Чукикалів не розумів, може, й тому, що він, Богдан, ніколи не спромігся б виплекати в собі такої неулузненної волі, хоча все, що свого часу чинив Сашко, його захоплювало й сповнювало тремтінням, наче тоді в ньому, Богданові, навстіж ляскали прочинені дверцята, крізь які виструмовувало назовні те його, Богданове, єство, котре з сьогоднішньої відстані ніби ані скілечки не було його єство, дарма що тоді він ним тільки й жив, і якби не Михайло Кунець, напевне його, Богданове, життя склалося б дещо інакше без огляду на те, що він ще тоді, тобто не зовсім тоді, а згодом, коли він уже надибав Михайла Куця, доходив висновку, — щоправда, цей висновок то раптом виопуклювався, то так само нагло розсотувався в повітрі, однак без цього врешті-решт остаточного висновку жодні вмовляння й заклики до здорового глузду не вирвали б його тоді з нетрів, бо він, Богдан, якоюсь часткою себе таки чув: хоч і як він заполонений Сашком, Сашкове життя — це не його шлях, — просто тоді якось так склалося, що він, Богдан, деякий час мусів прожити побіч Сашка в джунглях, але його, Богданова, життєва стежка проходила не в джунглях, а десь інде, байдуже, що й тепер він, Богдан, зеленого поняття не мав, де саме, а втім, якби він про те хоч здалека здогадувався, хіба він так благав би Оксану Пилипівну проконсультувати для нього її кришталеве визір’я, з якого вона не схотіла видивитися його майбутнього на Богданове велике розчарування й біль, що згодом поступився місцем паяющим заздрощам, котрі, не виключене, становили собою лише прикінцеве розгалуження того болю, спричиненого, здавалося б такою незначною дрібницею, як відмова Оксани Пилипівни, що несхотіла не лише видивитися його, Богданового, майбутнього, а й натяком прозрадити, як бодай згрубша вимальовуються обриси його долі, і це тоді, коли вона, Оксана Пилипівна, тут таки всіх інших, зокрема Семена Чирву, Миколу Чукикала й Ірину мало не хапала за поли, пропонуючи їм свої провидницькі послуги, якими Миколі й Ірині, може, ліпше було б і не користатися, як це без жодної делікатности і вчинив Семен Чирва, хоча, звісно, Оксані Пилипівні ледве чи випадало ставити в провину те, що її пророкування, видивлені з кришталевої кулі, пророкування, яких ніхто не брав поважно, здійсняться за якихось п’ять років, коли всі свідки тих передбачень давно пустять їх у непам’ять, і то чи не в першу чергу Ірина, котра, на той час уже остаточно залишивши Івана Долинника, от-от мала побратися з Миколою Чукикалом, до якого вона остаточно повернулася, заходившися з новою наснагою латати розбитий глечик, щоб напередодні шлюбу, точнісінько, як це їй свого часу видивилася Оксана Пилипівна, разом з Миколою загинути в автомобільній катастрофі, хоча того вечора в Чукикалів, як Оксана Пилипівна ворожила за допомогою кришталевої кулі, Ірина очевидячки ні на мить не лише не застановлялася над прогнозами Оксани Пилипівни на майбутнє, а й ледве чи їх взагалі чула, цим, як здалося Богданові, навіть трохи розсердивши ретельну ворожку, котра, насупивши короткі густі брови, майже як багаторукий і багатоногий воротар підземного царства на тібетському килимі за її спиною, нахилилася до Ірининого вуха і щось мовила їй пошепки, на що Ірина, здивовано на неї глипнувши, тріпнула мідною хвилею на плечах підтятого волосся й зайшлася сміхом, який у саме серце влучив Івана Долинника, у чому він згодом не раз звірявся Богданові, невтомно вимальовуючи терплячому приятелеві, як саме від цього переливного, ні з чим не зрівняного Ірининого сміху, що від нього під шкірою виникали з суцільних бульбашок потужні веселки, а в грудях заходжувалися вицокувати молоточки, він, Іван, і одбіг голови, ще заки Мируга офіційно познайомив його з Іриною, котрій він, Іван, того ж вечора двічі марно натинався освідчитися в коханні, бо щоразу як він уже лагодився заговорити до Ірини про свої почутя, в тривалості й напрузі яких Ірина перегодя мала подостатком нагоду пересвідчитися, до них, наче й справді виникаючи з шпарок у підлозі, як навісна мара, наближалася Оксана Пилипівна, затявшися дощенту зіпсувати йому вечір, і мало не силоміць тягла Ірину за руку (щоправда, згодом він, Іван, не виключав можливости, що таке трапилося лише один єдиний раз, коли Оксана Пилипівна дійсно кілька кроків ступила в їхньому напрямі, тільки наслідком його, Іванового, збудження, цілком зрозумілого за його тодішнього стану, цей єдиний раз розмножився до безмежжя, а через це йому, Іванові, щойно він кидав погляд на Ірину, й привиджувалося, ніби до них знову й знову простує Оксана Пилипівна), спонукуючи дівчину безнастанно заглядати до триклятої, не знати на якому лахмітницькому товчку виторгуваної, кришталевої кулі, що її він, Іван, і справді лише завдяки чималому напруженню волі змушував себе не поцупити й не розколошкати на нетямущій від старощів голові Оксани Пилипівни. Звісно, нетямуща від старощів голова Оксани Пилипівни була ані аж такою старою, ані аж такою нетямущою, аби не помітити, про що йшлося Іванові, який сокотав біля Ірини не гірше від Миколи Чукикала чи від бідолашного Мируги, котрого їй, Оксані Пилипівні, щоразу, коли вона бачила, як він дивиться на Ірину, ставало невимовно шкода, і це тим більше, що вона, Оксана Пилипівна, на підставі порівняльних гороскопових таблиць знала, дарма що у випадку Ірини й Мируги її знання ні до чого не провадило, знала, що Ірина тільки з Миругою й може зазнати щастя та втішатися довголіттям, про що Ірина не хотіла й чути, а вона, Оксана Пилипівна, зі своїми знаннями нікому в порадниці силоміць не пхалася, так само, як того вечора вона ніколи не наблизилася б до визивно-заголосної Ірини, в якій, звісно, лише вигравала молода кров, спонукуючи дівулю виписувати собачі кола, привабливі лише для закоханих у неї молодиків, до яких вона, Оксана Пилипівна, не належала, — зрештою, вона, Оксана Пилипівна, справді не відчувала жодного бажання заводити з Іриною якісь балачки, якби її, Оксану Пилипівну, ненароком не впекла закатегорична й закриклива Іринина заувага про цілковиту безглуздість, ба навіть безвідповідальність заглядань у майбутнє, зокрема ж Іринине вже й зовсім нестерпне витуплювання про її, Оксани Пилипівни, кришталеву кулю, — заувага й витуплювання, що їх вона, Оксана Пилипівна, не могла далі толерувати, бо чого це мала перша-ліпша розпашіла від флірту самичка товктися на її, Оксани Пилипівни, гідності?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”