літак

Приклад 1:
Звісно, що ніч виявиться такою довгою, аж Тадзьо втратить наді*°* чи вона взагалі будь-коли скінчиться, він і гадки не мав, так само, як він ніколи не повірив би, навіть якби його гуртом переконували б найпрозорливіші провидці, що саме тієї ночі йому доведеться, — щоправда, з допомогою Безручка, виварки-барабана й гуски, бути повитухою, оскільки в Ліни Бабатюк, — яку понесло перед відльотом до Америки серед глупої ночі оглядати церкву святої Софії в Римі, бо точнісінько так її колись уночі, невдовзі перед її, Ліниним народженням, їздила з батьком оглядати собор святої Софії в Києві, — зайшли передчасні пологи від страху, що її коханого Петруся заріже ватага неповнолітніх злодюжок-нечупар, котрі напали на них за Римом (один малолітній мотоцикліст заїхав наперед, аж Петрусь ледве встиг загальмувати, аби не зхрущувати немитого нечупару, два інші — діточки: квіти життя, — пропороли швайками обидві передні шини і, заки потерпілі встигли розчовпати, що сталося, хоча Петрусь відрухово вхопив був того, що рвонув з авта Лінину торбинку з грошима, квитками на літак і паперами, — за лікоть, та одразу ж і пустив, стискуючи розтяту лезом, — на щастя, не надто глибоко, адже спочатку через пошкоджений нерв і сухожилля паралізованим пальцям згодом майже повернулася первісна гнучкість, — правицю, тим часом, як решта підлітків, — зі швидкістю піраньячої зграї, бо ні Ліна, ні Петрусь не встигли й крикнути, — вирвавши з авта фотоапарати, валізку, Петрусеву свитку й Лінин плащ, щезли, залишивши за собою клуби мотоциклового смороду й реву), — а потім, коли вже Тадзьо, піднявши на ноги жалісливого власника бензоколонки, який співчутливо бідкався, що світ з дня на день псіє, оскільки люди, зледачівши, прочинили серце тьмі, — відвіз до лікарні Ліну з новонародженим первістком, котрого нарешті послав їй Господь на тридцять сьомому році життя і котрому Безручко кишеньковим, ані трохи не схожим на обсидіановий клинок, ножем, продезинфекованим у к’янті-віскі, перетяв пуповину, а Петруся, якому наклали вісім скобок на руку, вмовив не гасати перед шпитальними вікнами, умліваючи, чи в Ліни від переполоху не станеться небезпечних ускладнень, а добре виспатися і тоді щойно мізкувати, як там далі все вив’яжеться, бож, звісна річ, земляки їх не залишать напризволяще, — а потім, коли Тадзьо попрощався з Ліною й трохи заспокоїв Петруся, йому ще тієї самої ночі випаде витягати з Тібру мандрівного світовдосконалювача, агностика, пинвоскока й буддиста, а загалом симпатичного Пилипа Чобота-Ронка, що саме тоді, як Тадзьо з Безручком після тривалого маршу Розташувалися покуняти на порозі українського католицького Університету в Римі, явився з Валерієм Панасюком і кудлатою, із залишаєними від бруду босими ногами Гандзею Гончаківною, яку Тадзьо попервах, заки вона заговорила, узяв був за хлопця (ані грудей, ані стегон, довга й худюща), але Гандзя одразу ж вияснила Тадзьові, перш ніж вони перейшли на «ти», що вона після піврічного життя в комуні, залишила дворічну дитину в своїх батьків в Америці (одружуватися їй не хотілося, а дитину вона вирішила дякувати Богові, двадцяте століття бодай на короткий час дещо розкріпачило жінку) і, не бажаючи й далі нічого знати про шлюб і подружнє життя, котре лише уярмлює жінку, заважаючи їй стати особистістю, тепер мандрує світом, набираючися розуму й шукаючи свого призначення, яке не дає їй промитої води, бо все, що вона робить, не виповнює її змістом, котрого вона прагне добігти, кидаючися з одних крайнощів в інші, проте цього, мовляв, Тадзьо, як чоловік, однак не зрозуміє, хоч він їй і симпатичний вже хоча б тому, що не перепиняє на кожному слові. Тадзьо подякував за симпатію, яку Гандзя відчуває до нього, й відповів, що вона йому теж симпатична, хоча вона не його тип, та й потім він зараз провадить чернече життя, в котрому ще бодай із рік не передбачено місця хоч і на яку досконалу жінку, а тоді поцікавився, чому вона, Гандзя, замість нудити світом, тиняючися з континенту на континент, не пошукає змісту життя й призначення, приміром, у вихованні власної дитини, адже, скільки йому відомо, хоч тут він слабий знавець, — жінки саме в цьому й знаходять себе, врешті-решт, хіба природа не призначила жінку оберігати й утримувати життя, на що чоловік гірше надається з огляду хоча б на його менш вивершену, а тому й деструктивнішу натуру?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
ніяк не ухиститься винести живої води на люди, вчинок, — заради якого він, Свирид, може, й взагалі прийшов на світ, як це незадовго перед цим у розмові обмовився був дядько Данило, — і від цього сльози самі починають нестримно литися Свиридові з очей, а там, де вони скапують додолу, земля стає прозора й розступається перед Свиридом, і він так довго падає вниз крізь поруйнований цвинтар, аж йому ввижається, ніби це падіння триває ціле життя, і якимось робом це і є все його життя, тільки без пізніших подій у ньому, тобто він чує ці події: чи радше вибоїни в просторі, де ці події відбуватимуться, однак самі вони ще не відбрунькувалися від суцільної магми майбутнього, невиопукленого в поодинокі нерозпливчасті з’яви, — але що це його, Свиридове, подальше життя, яке щойно промайнуло перед ним, Свирид відчуває ще й тоді, (хоча невдовзі це відчуття й вивітрюється), як він нарешті після нескінченного падіння, від котрого ниє всередині, опиняється по іншому боці єдиної вцілілої від масового руйнування церковної стіни на базарі, куди його привів голос дядька Данила, якого він уже не подибає в живих, байдуже, що Свирид ще не втрачає надії його побачити, аби якнайшвидше поділитися з ним здогадом, котрий згодом переросте в цілковиту певність, що він, Свирид (звісно, це так боляче, що за першим разом йому не поталанило винести звідти живої води, однак іншим разом він ліпше підготується й надолужить згаяне, навіть якби задля цього й довелося трудитися все життя, бож він тепер уже знає), що він, Свирид, щойно побував на Лемішкових загиблих континентах, про котрі він роками пізніше (тоді, як остаточно помириться з думкою, що, може, його тільки тому Й відпустили з порожніми руками назад, аби він сповістив про те інших) уперше розповість своєму дев’ятирічному Данилові над Атлантичним океаном, коли застарілий тримоторовий військовий літак, що ним Свирид п’ятдесят сьомого року разом з рештою повоєнних запізнілих (частково через хвороби, частково через мстиву чужу ненависть до ще ніяк не видушених і не відданих конопатому на поталу українців, а частково й через свої прислужницькі доноси) емігрантів летітиме до Сполучених Штатів, коли застарілий літак триматиметься двісті метрів над водою внаслідок зіпсування мотора, і Свирид Позенко серед вереску малечі й поодиноких раптових схлипувань дорослих, яким аж ніяк не хотілося до мокрої домовини, на яку загрожувала обернутися кожна повітряна яма, — з секунди на секунду очікуватиме кінця, оскільки він, Позенко, ніколи не сподівався, що літак, який вряди- годи крилами майже черкав хвилі, то поволі набираючи висоти, то знову провалюючися вниз, несусвітенним чудом долетить до Рейк’явіку, де направлять мотор і решту біди, та що всі пасажири на тому самому літаку з короткою зупинкою в Ґузбеї за добу повітряної трясовиці живі й здорові доберуться до Нью-Йорку, замість стати поживою для акул, — причина, чому саме тоді над океаном він, Свирид Позенко, вперше й розповів Данилові про загиблі континенти, про близьку присутність яких йому згодом, хоч і запізно, нагадала та вогняна куля в Індійському океані, в котрій без жодного звуку й сліду на його, Позенкових, очах розчинився зустрічний англійський пароплав, що, не виключене, колись, може, за кілька років, століть або й тисячоліть на тому самому місці знову вирине цілий і неушкоджений, як це, властиво (і Позенко незламно вірив у це) станеться і з його Данилом, котрий офіційно нібито загинув у В’єтнамі, оскільки в смерть старшого улюбленого сина, і то не просто сина, а найліпшої, найдосконалішої частки його, Позенка, він просто не годен був повірити вже хоча б і з тієї, далеко не єдиної, причини (Позенко мав також інші, не менш значущі прикмети й знаки), що Наталка Біланюк, дружина Миколи Біланюка, молода, приваблива, лише трохи загруба п’ятьох Дітей, яка, видно, махнула рукою на американську великомученицьку дієту, від котрої й бабуні плигають худющими козами, і, замість виплекувати в собі осину талію, ціль і завершення марнотного перегодованого життя, на здивування чоловіка й усіх знайомих, раптом записалася до заочного коледжу, ставши студенткою, з якою Позенко трохи довше, ніж звичайно, завів був Розмову дослівно напередодні від’їзду на розшуки синової могили, чи сама Наталка Біланюк, з котрою Позенко трохи поділився своїми плянами (адже з кимось мусів і він поділитися), раптом Розповіла йому, прикликавши небо в свідки, що їй снився Позенків син так, як сняться лише живі, і тієї ж миті він, Позенко, усією істотою відчув, аж кожна клітина спалахнула й заспівала (бо › Наталка лише зайвий раз підтвердила, що він і без неї знав): його Син. Данило, живий, живий, живий!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Але коли його, Прокопа, Івась і Віра запросили на вересень до себе в гості на Фльоріду, і він, плаваючи посередині бездонно-чорного кратера трохи поодалік від товчії й час від часу перекидаючися з Вірою спогадами про минуле, побачив, як на прибережній мілині, заповненій хворими й каліками з усього світу, які пересувалися по колу, тримаючися за вірьовку, напнуту навколо озера задля перестороги для неплавальників перед глибиною, — у купальнику з двох латок кольору розчавлених полуниць виходить на берег струнка, хоча досі він, Прокіп, якось не зауважив її в воді, наче зіткана з ранкових променів Дзвенислава, попри свої п’ятнадцять років за одну ніч раптом майже цілком оформлена в найчарівнішу жінку, він, Прокіп, відчув нагло, що йому розрубали груди, вирвали серце й легені натовкли отруєним приском на знак, що віднині його, Прокопове, життя скінчилося, оскільки без Дзвенислави він не годен рухатися, мислити, існувати, хоча цього він не сміє прозрадити жодній людині, а вже Вірі чи Івасеві й поготів, бож Дзвенислава — неповнолітня, а він, Прокіп, майже втричі старший від неї бувалий у бувальцях чоловік, якому тепер якось треба, байдуже як, втримати голову на плечах не заради себе, а заради Дзвенислави, просто тому, що і Віра, й Івась сприймуть це як злочин, коли він, Прокіп, що не має ні визначеного фаху, ні кола, ні двора, він, Прокіп, що досі жив, як птах Божий, не журячися завтрішнім днем й ніде не зігрівши собі місця, раптом, як Пилип з конопель, попросить в Івася руки Дзвенислави, котра для Івася й Віри ще дитина, байдуже, що Івасева прабаба, як він сам розповідав, у такому віці вже народжувала дітей, тільки ж то було тоді, а не тепер, та й хіба він, Прокіп, міг сподіватися, що це юне створіння, наче й справді створене з морської піни, його, який не визначався ні вродою, ні молодістю, ні бодай статками, отак собі ні сіло, ні впало покохає, аби він, Прокіп, навіки зав’язав світ цій по- дитячому пустотливій, — набряклій соками юнці, перед котрою щойно починається життя, цій школярці і вже найзвабливішій на світі, шкірою свідомій своїх нездоланних чар, жінці, що, вийшовши з води й опинившися на стриженому ґазоні біля круглого величезного куща, вкритого червоними ніжнопелюстковими квітами, кожна квітка завбільшки в гарбузовий цвіт, наче приквацьований на звичайний кущ сновидним пензлем Анрі Руссо, стояла, кокетуючи з кучерявим, закоханим у неї по вуха (це видно було й здалеку) красенем-однолітком Омельком Кіндратюком, Івасевим сусідом, очевидна річ, й не здогадуючися, що на неї з-під ідіотичної форми солом’яного бриля, які продавала на вході до «калабані» огрядна літня Цірцея, перетворюючи плавальників на інфантильних недоносків, стежать палющі Прокопові очі, що на віддалі не лише обціловують, а й наче заковтують у себе на подобу удава, її, Дзвениспавині, ноги, стегна, плечі й довге, розпущене кінським хвостом мокре волосся з червоною квіткою, котру Дзвенислава то закладає за вухо, то, схопивши двома пальцями за корінець, вимахує нею, торкаючися пелюстками то ноги, то стегон, то грудей, то уст й щоразу з кожним таким поторком заганяючи в нього, Прокопа, дедалі довші й пекучіші леза, а тоді раптом, залишивши біля куща отетерілого Омелька, кількома балетними стрибками досягає на березі дощатого лежака, на вибіленій спинці якого висить її халатик і великий волохатий рушник, похапцем одягає хламидину й, кинувши чи то Вірі, чи то йому, Прокопові, повітряний поцілунок, гукає, що йде додому, мовляв, їй уже досить сірчаних купелів, котрі кладуть її в сон, й справді біжить геть, перш ніж Віра встигає їй щось відповісти й несхвально ляпнути рукою по воді, проте хоча Дзвенислави вже нема, її якось особливо дзвінкий (зрештою, може, то йому, Прокопові, лише так здається) з підступними, просто таки з задушливими переливами, голос, скориставшися миттєвою розслабленістю його, Прокопового, тіла, проникає йому в кров, ширячи жмути діямантових, смертельно солодких колючок, від яких його починає тіпати пропасниця, і то з такою силою, аж це зауважує раптом чимось заклопотана Віра, котра, на щастя, всупереч несхибній інтуїції, властивій кожній жінці особливо що стосується сердечних справ, здається, таки не здогадується про справжні причини його, Прокопової, досить прикрої пропасниці, яка змушує його, Прокопа, кілька разів зануритися, одбігши солом’яного бриля й налякавши Віру, котра хапає його, Прокопа, за руку, гадаючи, що в нього корчі й він тоне, й силоміць тягне до берега, наглячи поміряти гарячку й викликати лікаря, від чого він, Прокіп, ясна річ, відмахується, запевняючи, що це в нього черговий напад малярії, на яку хворіє кожен, хто побував у тропіках і що такий напад скоро мине, хоча зараз, може, й справді, краще, не гаючися, піти додому, як це радить Віра, й трохи полежати в затишній кімнаті, мовляв, у нього, Прокопа, є потрібні ліки, які одразу ж подіють, нехай тільки він, Прокіп, дійде до хати, де він, ледве опинившися насамоті, заходжується похапцем пакувати валізку, свідомий того, що в нього горить земля під ногами, бо цієї миті почався для нього відлік часу: ще зайва секунда, й на нього, Прокопа, впаде стеля, розчавивши груди, мозок, честь, сумління, і він полетить у прірву, рвонувши з собою й Дзвениславу, чого він не сміє чинити, а через це йому так і калатає серце, яке напевне чути крізь стіну, що біля неї він, уже з валізкою в руці, стоїть, прислухаючися, щоб із гостинної хати непомітно вислизнути, як злодій (нічого, він це пояснить Івасеві й Вірі пізніше, вигадавши якусь нісенітницю), а зараз лише обережно натиснути на дверну ручку, в передпокої наче зовсім тихо, тоді ще кілька кроків, і він, Прокіп, на вулиці, — однак щойно він торкається ручки, як двері самі причиняються, до кімнати навшпиньках прослизає босонога Дзвенислава, котра блискавично, заки він, Прокіп, встигає від несподіванки поворухнутися, не дивлячися на нього й не промовивши жодного слова, замикає двері на ключ, обвиває йому руками шию й цілує йому очі, уста, груди, поцілунками ніби перезаряджуючи всього Прокопа, котрий, так само мовчки, відштовхнувши ногою випалу з руки валізку, що назавжди десь розматеріялізовується, як уві сні пестить, запахущу, пругку Дзвениславу, голу під халатиком, з якого Прокіп її обережно, як із вогню, вивільняє, відводячи на боки руки, що розстібають на ньому ґудзики й зісмикуючи на підлогу останні одежини, кладе не на скрипуче ліжко, а на пухкий китайський килимок поруч, податливо-променисте, ще не займане тіло, яке чекає його, але, замість увійти в цей (о, диво Господнє), для нього, Прокопа, наче виповнений миром живий, трепетний сосуд, він, Прокіп, усвідомлюючи раптом, що він чинить, робить над собою шалене зусилля, від якого хрустять кості, відриває, вже ладне навіки з’єднатися, своє тіло від нагло змертвілого Дзвениславиного, рвучко підводиться, стримуючи стогін, як після важкого поранення, накидає халатик на Дзвениславу, з очей якої самі сиплються сльози, хутко проводить долонею по її мокрому обличчю, грудях, животі й ногах, наче забираючи все це з собою, сяк-так запихає себе в плавки, штани, сорочку й піджак, зриває з вікна раму разом із сіткою для комарів, оскільки інакше вікно не відчиняється, й вистрибує в кущі, звідки, пересвідчившися, що поблизу нікого нема, звертає на вулицю, робить закрут, а тоді ще один, пильнуючи, аби не напоротися на когось із знайомих, перетинає навпростець чиюсь порожню садибу й пустир і вибирається на автостраду в напрямку Венісу, обабіч якої він і простує, вряди-годи підносячи палець, на котрий невдовзі зупиняється авто, що підвозить його до Сарасоти, а звідти, — вже інше, — до петовища в Тампі, де він (на щастя, папери й гроші виявилися в піджаку, хоча коли він вистрибував із вікна, він про це не думав, однак якийсь унутрішній чатувапьник у ньому, попри спеку, змусив його мимоволі натягнути піджак) купує квиток на перший-ліпший літак до Нью-Йорку, щоб між ним і Дзвениспавою якнайхутчій лягло якомога більше простору, завадивши йому безвідповідально рвонутися назад, що він, Прокіп, ще зважує, прибувши напівп’яний до Нью-Йорку після незчисленних коктейлів на борту літака, якими він пробує себе якось притлумити, а тоді, силою прогнавши себе геть від віконця з квитками для зворотного польоту, бо його, Прокопа, вже судомить повернути голоблі назад, бере рятівне таксі до своєї давньої, принагідної приятельки, щедрої на серце й тіло, Любці Запіснянської, з котрою без жодних пояснень (із Любцею це просто, оскільки вона любить усіх чоловіків, незалежно від кольору й віку, які добре справуються в ліжку) спить кілька ночей, байдуже що це не виганяє йому з крові Дзвенислави, волочиться спочатку з Любцею, а тоді сам, по гарпемських притонах, порторіканських барах і борделях, де набирається триперу, від якого успішно лікується у Вподка Калиновського, врешті-решт, пересвідчившися, що життя без Дзвенислави просто таки нестерпне й позбавлене будь-якого сенсу, підписує на п’ять років контракт з компанією видобутку нафти в Колюмбії, аби за п’ять років пекла, яке чомусь (може, тому що в ньому в усіх клітинах отаборилася Дзвенислава) не знищило його, хоча він, Прокіп, ретельно докладав до того чимало зусиль, — аби переїздом через Нью-Йорк у Народному Домі знову здибати Дзвениславу, уже не школярку, а винятково здібну, певну себе студентку художньої Академії мистецтв, студентку, що від самого початку навчання не пише отримує Фордівську стипендію, а й не погані замовлення, які уможливлюють Дзвениславі без допомоги батьків стати на власні ноги, власне конто в банку й (данина часові) завести кучерявого красеня-коханця, єдиного спадкоємця олов’яних копалень в Потосі, котрого Івась і Віра розглядають як майбутнього чоловіка своєї норовистої дочки, оскільки болівієць кілька років невідступно ходить за Дзвениславою, ретельно вивчаючи українську мову й навіть не погано порозуміваючися нею, що однак його не рятує, бо, угледівши Прокопа, Дзвенислава наганяє свого елеґантного й винятково чемного (романський хребет) коханця, який, як це він, Прокіп, одразу вичув, любить Дзвениславу до оскаженіння, бож він і пізніше ще довго петлятиме біля Дзвенислави, сподіваючися на чудо Господнє, — і йде з ним, Прокопом, котрий цього разу вже не тікає від неї, адже Дзвенислава — це його, Прокопове, існування, властиво, навіть не існування, а щось значно більше, ніж життя й смерть, якийсь нескінченний магнієвий сніп неспокою й блаженства, від якого він, Прокіп, з відтятою головою стрибає в хмарах, хоча його тіло й волочиться вирвами по землі, — стан, якого він просто не уявляв, байдуже, що закохувався не в одну жінку, тільки з миттю, як Дзвенислава увійшла в його, Прокопове, життя, всі поняття, почуття, навіть довколишні предмети спалахнули неоновими язиками, набувши раптом настільки іншого значення, аж він, Прокіп, саме з надмірної любови (а любов його й справді така несамовита, що якби випадково з Божого веління вона вийшла з його, Прокопових, грудей, то затопила б усі континенти, оскільки такого палющого, а заразом ніжно-прозорого, наче з якоїсь однієї вселенської ноти, видихненої з надр буття, — кохання, відколи земля обертається навколо сонця, ніколи не містила жодна грудна клітка, зайвим доказом чого стала хочби та обставина, що навіть тілесна близькість із Дзвениславою його, Прокопа, замість нарешті поставити з голови на ноги, сповнювала дедалі щемливішим неспокоєм, внаслідок чого йому наче вислизали невидимі віжки з рук, і через це він, Прокіп…) і вагається одружитися з Дзвениславою, звісно, зовсім не тому, що Івась і Віра, зрештою, з цілком зрозумілих причин (збоку й справді здається, ніби він, Прокіп, і Дзвенислава тільки тим і зайняті, що то сходяться, то розлучаються, бо те, що вони творять одне неподільне ціле, не бачить ні Віра, ні Івась, які…) косо дивляться на всю цю дику аферу, вочевидь віддаючи перевагу болівійцеві, котрий, на відміну від Прокопа, ні разу не забуває дарувати майбутній тещі квіти, а Івасеві сиґари чи люльки, — а тому, що йому, Прокопові, досі незнана гордість (а втім, може, це навіть не гордість чи бодай не цілком гордість, а радше почуття відповідальности, хоч не виключене, що це таки гордість, та ще й ускладнена різновидом власної гідности, яка й заважає йому, Прокопові, з незатьмареним сумлінням, як дехто, — але на те треба вже народитися, — дощенту перемайструвати вдачу, поведінку й погляди, ніби щоразу наново народжуючися для кожносекундних обставин, що…) не дозволяє взяти шлюбу з жінкою, якій він, Прокіп, не створить життя, до котрого вона звикла, вирісши в достатках (а болівієць — молодший, показніший, багатший, — створить), навіть якщо Дзвенислава й тричі здатна без його, Прокопової, допомоги справуватися, вже тепер не кепсько заробляючи, а, головне, вміючи, не бувши скнарою, хазяйновито тримати копійку в кулачку, чого він, Прокіп, ніколи не вмів, імовірно, якоюсь потаємною чарупкою душі зневажаючи ощадність, обрахованість, планування наперед (упередження, що їх людина, не помічаючи, перебирає від попередніх розхрістаних поколінь, збитих з пантелику як занепадом етичних вартостей, так і зовнішніми утисками, — розхрістаність, що її помилково ототожнюють із широчінню вдачі), і тому всі гроші, яких він, Прокіп, час від часу добігав, копи йому на тому з якихось причин раптом (ясна річ, не надовго) залежало (а то бували й досить значні суми) самі якось щезали, мов у тих рокованих шукачів золота й діямантів, котрі за одну ніч гульні проциндрювали до нитки тяжко загаровані скарби, — а частково й тому (і цього голосу він, Прокіп, не міг притлумити в собі, на це він надто близько споглядав життя, яке мало свої закони) – і, властиво, з цього все й починалося (бож цього не міняла й та обставина, що при Дзвениславі він ставав шістнадцятирічним) просто тому, що ніщо неунедійснювало факту: він, Прокіп, старша віком людина (нехай він цього ще не відчуває, однак так воно є, і з цієї причини він…) не сміє зав’язувати світу молодій жінці, яка за двадцять років буде ще молода, зваблива й повна сил, тоді як він, Прокіп, наближатиметься до межі, коли чоловіка долає підступна старість, руйнуючи тіло і мозок, а тоді ще й на додаток, — і це було найжахливіше, — перетворюючи доти вирозумілого, чуйного партнера на дедалі важчі, завбільшки з млинові камені, кайдани на шиї улюбленого створіння, — думка, від якої він, Прокіп, аж кидався, поклавши собі, шо цього він ніколи не заподіє Дзвениславі, знайшовши в собі досить стійкости єдино надійним способом розв’язати цей вузол, а саме відійти, заки старість почне відтинати не лише фізичну міць (перетворивши його, Прокопа, на євнуха, з чим він ніколи не примириться, воліючи сто разів смерть, ніж таке животіння), а й кусні вдачі, коли від дотику чарівної палички часу повного сил чоловіка збабчує на трухлявого дідка, який на подобу Данила Пухиря, із зловтіхою, на котру вигадючилося колишнє кохання, височуватиме першу сивину в набагато від себе молодшої дружини, ніби з помсти за те, що молодість колись вибила його з рівноваги, зв’язавши його життя з молодою привабливою істотою, яку нарешті, — і звідки таке гадюччя з’являється в людських помислах? — плямкаючи шелепами, жере мас, — зловтіха, що її він, Прокіп, сприймав, як особисту образу (чи він, Прокіп, просто не дійшов тієї межі, звідки колись і йому ще здаватиметься, що любов і зловтіха чудово співіснують, і то не в різних, а в тій самісінькій площині, торкаючися одне одного боками, і що в дійсності все значно простіше, ніж це він, Прокіп, собі уявляє тепер, от так щось на зразок того, що прочинив холодник почуттів, — а чому й ні?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”