ліпший

Приклад 1:
отож винятково важливе, що Мартина сукня — це брокат, а не шифон уже бодай тому, що його, Блажків, сонет звучить тільки на брокаті і на жодній іншій тканині, оскільки це не просто собі якийсь перший-ліпший сонет і не просто собі якась сукня, а смолоскип майбутнього, визначення й функцію яких Чоботаренко за браком відповідного досвіду так одразу, може, й не збагне, якщо він, Блажко, то наочніше не продемонструє на папері, бо щойно мавши перед собою графічне зображення, Чоботаренко навіч переконається: Блажко — сякий-такий, п’ятий-десятий, — кожному не догодити, — ніколи не говорить на вітер, якщо він каже: Мартина сукня — це структурний сонет, і то унікального, Блажкового зразка (головне зразок: copyright by Блажко), то це і є структурний сонет, і нехай Чоботаренко забуде, ніби він нічого не тямить ні в брокаті, який йому проте видається ідіотським шифоном (і звідки той шифон уліз йому в мозок?) напевно тільки з тієї причини, що він, Чоботаренко, доти не бачив серпанкових брокатів (це завжди так: не визнається, не визнається, а спробуй вирвати йому з голови натоптану туди нісенітницю!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
а втім, що вже Токмина, коли хіба сам Ковжун не зловив був себе на тому, що від жеботіння Іванового Гриця, а тоді й Данила, ну а вже від Михайлини й поготів, йому топиться серце в грудях так, як ніколи не топилося в Івановій присутності, хоча Івана він справді любив, й Іван, на відміну від завжди коректного, але холодного Марка, платив йому глибокою прив’язаністю, визнавши його, вітчима, і за батька, і за товариша, і за найінтимнішого порадника в житті завдяки чи не тій, несхопній словами, внутрішній спорідненості, яку вони з першого ж Догляду відчули один в одному, однак коли заходило про онуків, то, х Ковжун просто обожнював без жодних передумов, і вони могли Х0Дити йому по голові, що вони, звісно, й не барилися чинити, бож чи не ходженням по голові була їхня подорож, — що її нишком від Івана, котрий дотримувався засади: дітей не гоже зайво розбещувати, оскільки такий самий, якщо не набагато ліпший, український пластовий табір є під боком і в Канаді, і нема чого, не вбравшися в колодочки, пхатися світ-заочі, — фінансував дід, вигадавши, щоб не погнівати своєю слабістю Івана, ніби місцева українська громадська організація уділила йому, Ковжунові, безплатно три квитки на подорож, — з Едмонтону до Мюнхену в гості до Ольги Токмини, де онуки не затримувалися, а…) разом з Даринею й Васильком, Токмининими покищо єдиними продовжувачами роду, подалися до табору біля Кеніґсдорфу. Властиво, тоді в таксі, ще заки вибратися зі стиску авт у центрі, аби прямувати вже без прикрих зупинок до пластового табору «Гохлянду», місця зустрічей, хоч і не таких великих розмірів, як у Канаді, українців з усіх кінців світу, Ковжун нагло усвідомив: те, що говорить зараз Гром’як, — це ж майже тодішнє Дзиндрине пояснення на угорському кладовищі, тобто зовні це виразно Гром’якові слова (чи радше, в них лише Гром’якова оболонка, на якій, мов на мильній бульбашці, розтікаючися веселковими зализами, вилискують серписті інтонації Гром’якового голосу), а всередині це Дзиндрині (сочистий, вогняний м’якуш) слова, які щойно тепер завдяки Гром’якові ніби остаточно визріли, хоча Гром’як розповідав Ковжунові лише про свою родину, і то не так про самих дорослих уже дітей, як головне про ледве видибаних з пелюшок незрівняних онуків, яких ще земля не носила!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
— Молиси за мене, най мене бог хоронить, най мене направить на ліпший розум, бо те спечу у вогні, як пацюка, бо меш три дні попіл за своїм богацтвом згортати… Над ранок і він скотився у чорну пропасть стаєнного сну. V Федір потім ніколи не ходив до стайні і не говорив з наймитами.
— Невідомий автор, “193 Vibrani Novieli Vasil Stiefanik”