лікарняний

Приклад 1:
), які й змусили Безручка в не надто привабливому вигляді пхати перед собою лікарняний візок з брудною білизною, з котрої стирчало звичайнісіньке колесо від воза, наче ступаючи в слід Семена Чирви, що біля своєї триповерхової вілли в Родайленді примощував точнісінько таке колесо на стятому верхів’ї ясена для лелекового гнізда, Безручко й собі, знехтувавши навколишньою механізацією, за допомогою якої Микола Чукикало після закінчення студій, замість десь професорувати, вирішив обробляти з батьком двісті гектарів землі й спорудив наймодерніше устатковану фарму, куди щедро запрошував земляків, — доп’яв десь на тандиті, бож і на фармах ніде таких коліс не полишалося, доп’яв старе колесо, аби на ньому й справді вирощувати лелек, як це він з усмішкою й сповістив Іванові, нагадавши його ж, Іванові, слова, сказані в жарт понад десять років тому з приводу лелек, що мали б розносити немовлят захирілому від содомітської скверни людству, жінки якого тікають від материнства, — обставина, яка вже й тоді видалася Іванові небезпечним явищем, а тепер то й просто не давала промитої води, ба більше, вистачало Іванові над цим трохи довше замислитися, як його опадав розпач, ніби він втрачає щось найсуттєвіше, і ця кривда діється йому особисто, бож йому завжди, а з віком і поготів, мріялося не одного чи двох, а, властиво, цілу ватагу, таки достеменно цілу ватагу, як у Богдана, власних дітей, що він з чомусь дедалі гіршими наслідками й пробував витлумачувати кожній жіночій істоті, з котрою його зводила доля, не кажучи вже про Ірину, без якої йому не було життя, хоча Ірина лише кпила з нього, а ще більше з його законного бажання нащадків, мовляв, на цьому пункті в нього, Івана, завелися жуки в голові, дарма що Безручкові навіть десять років тому — всі ці, зрештою, таки слушні застереження, хоч вони й не подобалися Ірині, — ані трохи не здавалися дивними, попри те, що тоді Іванові їх не так точно, як тепер, вдавалося увібгати в слова, бо інакше хіба він, Безручко, на доказ того, що Іван мав рацію, штовхав би тепер перед собою лікарняний візок, де височіло сторчма колесо від воза і де, замість купи брудної білизни, як то здалеку попервах видалося Іванові, сидів лелека, схожий на гуску, який, навіть якби він і жодного стосунку не мав до дітонародження, напевне з гідністю прикрасив би перший-ліпший димар Безручкової вілли, якби всі Безручкові вілли не пішли з вітром, як і сама зовнішня подоба Івана Дмитровича, котрий тепер мало скидався на того іншого елегантного Безручка на вечорі в Джуса, того іншого, а заразом, попри зовнішні зміни, і того самого Безручка, до якого тоді підійшла дружина, котра його, Івана, приголомшила своєю появою, тобто, навіть не так самою своєю появою, дарма що сліпучішої красуні Іван у житті не подибував (хоча, властиво, він її майже не бачив, — дивився їй в обличчя, щось говорив і однак не бачив, бо коли вона наблизилася, в Івана вдарило світло: яка ж вона гарна! і щойно потім він відчув: таж вона променює!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”